— Тітка Беатріс розповіла мені про те сміховинне татуювання в неї на руці. Гадаю, вам вона теж про це говорила. Серйозно? Бог і любов! Наче ми могли б захопитися такою грубою спробою здобути нашу прихильність! І така єресь! Відгонить спробою обману. Як нам знати, що вона не з «Мейдей»?
— Ми раніше безпомильно вирізняли таких людей, — мовила я. — Стосовно спотворення тіла можу сказати, що канадська молодь — язичники, вони вкривають себе різними варварськими символами. Впевнена, це свідчить про щирі наміри. Принаймні це не бабка, або череп, або ще щось таке. Але ми за нею наглянемо.
— Треба звести це татуювання. Це блюзнірство. Слово «Бог» святе, йому не місце на руці.
— Зараз зведення буде надто болісним. Це може трохи зачекати. Ми ж не хочемо лякати нашу юну Претендентку.
— Якщо вона щира, в чому я дуже сумніваюся. Це виверт, типовий для «Мейдей». Гадаю, її треба допитати.
Тобто щоб вона сама її допитала. Надто вже її тішать ці допити…
— Тихіше їдеш — далі будеш, — мовила я. — Мені більше до вподоби обережніші методи.
— На самому початку було не так, — зауважила Відала. — Ви виступали за базові кольори і були не проти пролиття дещиці крові.
Вона чхнула. Я подумала: може, варто щось зробити із пліснявою в цій кав’ярні? А може, й ні.
Було доволі пізно, тож я зателефонувала до домашнього кабінету Командора Джадда, просячи про термінову зустріч, і дістала згоду. Наказала водієві зачекати на вулиці.
Двері відчинила Джаддова Дружина Шунаміт. Вигляд у неї був доволі кепський: худа, бліда, запалі очі. Як на Дружину Джадда вона ще довгенько протрималася; принаймні дитину народила, хай і Не-дитя. Однак тепер її час, схоже, спливав. Я спитала себе, що ж Джадд підливає їй до супу.
— О, Тітко Лідіє, — мовила вона. — Прошу, заходьте. Командор чекає на вас.
Чому вона сама відчинила? Це робота Марф. Певно, чогось від мене хотіла. Я тихо звернулася до неї:
— Шунаміт, люба моя, — й усміхнулася. — Ти хвора?
Колись вона була такою живою юною дівчиною, хоча й різкою та подекуди нестерпною, але зараз переді мною стояла примара.
— Я не повинна цього говорити, — прошепотіла вона. — Командор каже, що це пусте. Каже, що я все вигадую. Але я знаю: зі мною щось не так.
— Нехай тебе оглянуть у нашій клініці в Ардуа-холі, — сказала я. — Зроблять кілька аналізів.
— Я не зможу отримати його дозвіл, — відповіла Шунаміт. — Він мене не пустить.
— Я отримаю для тебе дозвіл, — пообіцяла я. — Не бійся.
Далі були сльози й подяки. В іншу епоху вона стала б на коліна, аби поцілувати мені руку.
Джадд чекав у кабінеті. Я вже тут бувала, іноді за його присутності, іноді ні. Це дуже інформативний простір. Не варто йому брати роботу додому зі свого кабінету у твердині Очей і так нерозважливо залишати на видноті.
На стіні праворуч — тій, якої не видно від дверей, щоб не шокувати жінок господи, — висить картина дев’ятнадцятого століття, що зображує роздягнену дівчину, яка ледве сягнула шлюбного віку. За допомогою прозорих крилець, як у бабки, її зробили ельфом — тоді було відомо, що ельфи зневажають одяг. У неї розпусна, нелюдська посмішка, вона зависла над грибом. Ось що Джаддові до вподоби — юні дівчата, які можуть видатися не зовсім людьми, із зухвалою серцевиною. Це виправдовує його до них ставлення.
Кабінет повен книжок, як у всіх Командорів. Вони полюбляють збирати, накопичувати, а тоді хвалитися надбаннями і пишатися поцупленим перед іншими. Джадд має поважну колекцію історичних та біографічних книжок: Наполеон, Сталін, Чаушеску, інші лідери й контролери людства. Заздрю наявності в його колекції кількох цінних видань: «Пекла» з гравюрами Доре, «Пригод Аліси у Країні Див» в оформленні Далі, «Лісістрати» Пікассо. Є в нього й інші книжки, менш респектабельні, — стара порнографія, я знаю, бо бачила їх. Це жанр, який у надмірі стає нудним. Репертуар плюндрування людського тіла доволі обмежений.
— О, Тітко Лідіє, — сказав він, трохи підвівшись зі стільця (відлуння того, що колись вважалося поведінкою джентльмена). — Сідайте і скажіть, що привело вас сюди о такій порі.
Осяйна усмішка не зачіпає очей, вони водночас стривожені й жорсткі.
— Маємо проблему, — промовила я, сідаючи навпроти нього.
Усмішка зникла.
— Сподіваюся, не критичну.
— Нічого такого, що не можна було б владнати. Тітка Відала підозрює, що так звана Джейд — інфільтраторка, яку відправили сюди винюхувати інформацію, аби виставити нас у поганому світлі. Вона хоче допитати дівчину. Це було б фатально для подальшого використання Крихітки Ніколь.