— Згоден. Після того її не можна буде показувати по телебаченню. Чим я можу вам допомогти?
— Нам допомогти, — уточнила я. Завжди корисно нагадати йому, що на нашому човні пливуть двоє. — Потрібен наказ від Очей захищати дівчину від втручання, поки не будемо певні, що можемо представити її як Крихітку Ніколь. Тітка Відала не знає про те, хто така Джейд, — додала я. — І не варто їй цього говорити. Вона вже не цілковито надійна.
— Можете пояснити? — запитав Командор.
— Наразі мусите мені довіритися, — сказала я. — І ще дещо. Вашу Дружину Шунаміт слід відправити в Ардуа-хол для лікування в Клініці єлею цілющого.
Запанувала мовчанка, тоді ми подивилися одне одному в очі через стіл.
— Тітко Лідіє, ви читаєте мої думки, — сказав він. — Їй справді буде краще під вашим наглядом, аніж під моїм. На випадок, коли щось станеться… і в неї розвинеться смертельна хвороба.
Нагадаю тобі: в Гілеаді розлучень немає.
— Мудре рішення, — мовила я. — Ви маєте залишатися поза підозрою.
— Покладаюся на ваше мовчання. Я у ваших руках, дорога моя Тітко Лідіє, — сказав Командор підводячись.
Я подумала: «Як правдиво!» І як легко рука стискається в кулак.
Читачко моя, я нині ходжу по лезу ножа. Маю вибір: продовжити втілювати ризикований і навіть відчайдушний план, спробувавши передати свій пакет вибухівки через юну Ніколь і в разі успіху штовхнути і Джадда, й сам Гілеад у прірву. Авжеж, у разі невдачі на мене ляже тавро зрадниці і я житиму в ганьбі або радше у ній помру.
Або ж я можу обрати безпечніший шлях. Можу передати Крихітку Ніколь Командорові Джадду, і вона яскраво спалахне на мить, перш ніж її задмухнуть, мов свічку, за неповагу, адже шансів на те, що вона покірно прийме своє становище, просто немає. Я ж тоді пожну свою винагороду в Гілеаді, і вона має бути неабияка. Тітку Відалу буде зведено до нуля, можливо, я навіть відправлю її на психіатричне лікування. Я повністю контролюватиму Ардуа-хол і забезпечу собі старість у пошані.
Доведеться позбутися думки відплатити Джаддові, адже ми будемо пов’язані довіку. Дружина Джадда Шунаміт стане супутньою втратою. Я поселила Джейд до помешкання, де живуть Тітка Іммортель та Тітка Вікторія, тож, коли її буде усунуто, їхні долі теж буде вирішено: у Гілеаді, як і всюди, практикують винність у співучасті.
Чи здатна я на таку дволикість? На таку беззастережну зраду? Чи завагаюся тепер, коли пробралася вже так далеко, під сам фундамент Гілеаду, зі своїм запасом пороху? Я людина, тож це можливо.
У цьому разі я знищу так старанно списані сторінки, і разом з ними знищу і тебе, моя майбутня читачко. Один спалах сірника — і тебе не стане: будеш стерта, наче тебе ніколи й не було і ніколи не буде. Я заперечуватиму твоє існування. Яка подібність до бога! Хоча цей — бог знищення.
Я вагаюся, вагаюся.
Але завтра буде новий день.
ХХ. ЛІНІЇ КРОВІ
Я дісталася до Гілеаду. Думала, що багато про нього знаю, але особисто прожити певний досвід — це зовсім інша річ, а з Гілеадом — іще більш інша. Гілеад був слизький, неначе йдеш по кризі: я постійно почувалася виведеною з рівноваги. Не розрізняла чужих облич, часто не тямила, що вони говорять. Чула слова, розуміла, але не могла перекласти у значення.
На перших зборах у каплиці, після колінкування й співів, коли Тітка Беатріс провела мене і всадовила назад на лаву, я оглянула кімнату, повну жінок. Усі дивилися на мене, усміхалися почасти привітно, а почасти жадібно — як у сцені фільму жахів, коли знаєш, що селяни от-от перетворяться на вампірів.
Тоді була нічна відправа для нових Перлин: ми мали мовчки медитувати, стоячи навколішки. Ніхто мені про це не розповідав. Які тут діють правила? Треба піднімати руку, якщо хочеш у туалет? Якщо вам цікаво — так. Після кількох таких годин — ноги у мене судомило — одна з нових Перлин, здається, мексиканка, почала істерично ридати, а тоді закричала. Дві Тітки взяли її під руки й вивели геть. Пізніше я чула, що її зробили Служницею, тож добре, що я тримала рота на замку.
Наступного дня нам видали гидке коричневе вбрання, а далі зігнали, наче отару, на стадіон, де всадовили на трибуни. Ніхто не говорив, що в Гілеаді є спорт — я думала, що немає, — але це виявився і не спорт. То була Участрата. Нам розповідали про них у школі, але без деталей, гадаю, тому, що не хотіли травмувати нас. Тепер я це розумію.
То була подвійна страта: двох чоловіків буквально розірвав на шмаття натовп розлючених жінок. Були крики, удари, кусання, всюди була кров, особливо на Служницях — вони були аж вкриті нею. Деякі тримали в руках клоччя волосся, щось подібне на палець, а інші кричали й підбадьорювали їх.