Вони рушили до берега, поволі ступаючи піщаним, мілким дном, напівведучи, напівнесучи Галину, котра тепер майже знесилилась і, здавалось, от-от зомліє.
Як ступили на берег, обережно поклали її на піску, та вона відразу ж підвелася на лікоть.
— Як почуваєш себе? — опустився на коліна коло неї Тадеуш.
— Тепер добре, спасибі…
Мрочек підвівся і глянув на незнайомця, котрий відійшов трохи вбік і стояв усміхаючись.
— Я хотів би вам подякувати… — Тадеуш ступив до нього, подаючи руку.
Незнайомець, знітившись, потиснув її.
— Це дрібниці… Головне, що все добре скінчилося.
— Мрочек… А це — моя дружина. Ми вам дуже-дуже вдячні…
— Це і справді дрібниці… — незнайомець ще ширше усміхався, показуючи білі зуби, які особливо виділялися на смаглявому обличчі. — Та, зрештою, це й мій обов'язок. Міліція, як вам відомо, готова прийти на поміч.
— Міліція? — Галина підвелася. Мрочек хотів було її підтримати, однак вона заперечливо хитнула головою. — Вже все пройшло… Я не вмію плавати, тож і налякалася, але тепер усе минулося… — вона теж усміхнулася до сором'язливого незнайомця трохи зніяковіло. — Ви міліціонер?
— Так. Прошу пробачити, що не відрекомендувався. Моє прізвище Желеховський, я повітовий комендант міліції. Живу в Порембі і… коли така гарна погода, як нині, я люблю хоч трохи поплавати перед початком роботи… — він на хвилину замовк і глянув на море. — Я завжди заздрив судді, що той мав таку моторку… Шкода її. Що там сталося? Ви не запримітили, докторе?
— Доктор? То ви мене знаєте?
— Містечко наше не таке вже велике… — Желеховський знову показав два ряди сяючих білизною зубів. — Звичайно, я не міг не почути про ваш приїзд. І, знаючи тут усіх в обличчя, хоч і не був знайомий з вами, подумав собі… Та все-таки, що з човном? Ніхто чужий його не брав… Що сталося? Наскільки мені відомо, суддя дуже ретельно доглядав за своєю моторкою. Був до неї прив'язаний, якщо так можна сказати.
— Мабуть, і моторка теж була до нього прив'язана, — сказав стиха Мрочек. — Не захотіла нового господаря… Не знаю, що сталося. Певно, дірка була в днищі, бо вода почала раптом просочуватися і несподівано забила фонтаном.
— Ви не помітили нічого? Не відчули ніякого струсу?
Обоє заперечливо похитали головами.
— Дивно… — комендант міліції поморщився і замовк.
— Я теж думаю, що це дивно, — відповів Мрочек. — Не розумію одного. Дірка, очевидно, була й раніше. Човен міг розсохнутися або вдаритись об щось, коли стояв на прив'язі. Вночі пройшла гроза. Але ж тоді…
— Що тоді? — перепитала Галина.
— Не розумієш? — обличчя в нього стало стурбованим. — Але ж човен довго стояв коло помосту, коли б та дірка раніше була, то затонув би ще тут, на місці.
— Тоді щось повинно було статися вже після того, як ми сіли в нього, — сказала Галина. — Не бачу тут нічого незвичайного… Тільки… тільки я дуже перелякалася…
— А ви не звернули увагу, в якому саме місці з'явився отвір?
— Поняття не маю… — признався Мрочек. — Більша частина днища прихована палубою. А зазирнути під неї і на думку не спало, та й бракувало часу.
— Наскільки можна уявити, бо свідків не було, ваш дядько втопився чи не на тому ж місці, де затонула сьогодні моторка, — тихо сказав Желеховський. — Можливо, це збіг обставин.
— Він так далеко запливав у море? — Галина здивувалася.
— Суддя, коли море було тепле і спокійне, завжди відпливав від берега далеченько. Оскільки ті ранкові водяні прогулянки тривали від п'ятнадцяти до двадцяти хвилин, він міг запливати на кількасот метрів…
Тадеуш дивився на море, спокійне, блакитне і лагідне. Хвилі з шурхотом набігали на пісок. Десь глибоко під цією миготливою поверхнею спочивала зараз на дні моторка, в котрій зовсім недавно вони обоє сиділи. Десь цією хвилястою рівниною дядько Станіслав плив три дні тому і раптом відчув, що…
Тадеуш здригнувся й глянув на молодого офіцера.
— А хто витягнув тіло? — тихо запитав.
— Я, — голос Желеховського був спокійний і діловий. — Маємо там, у порту… — він показав рукою на віддалену і закриту деревами вежу, — міліцейську рятувальну моторку… Та й, зрештою, не ми одні його шукали. Підключилися також прикордонники, але вони обстежували місце трохи лівіше, бо вітер тоді дув в тому напрямку і міг знести тіло, коли б воно випливло раніше… Прошу пробачити. Це не така приємна тема, і я б не згадував про це, якби ви не спитали.