— Дякую вам ще раз… за все. Нещасний дядько. Любив море. Не хотів звідси виїздити. І зостався тут…
— Ну що ж… — Желеховський споважнів. — Але він стільки літ був щасливим, маючи поряд те, що любив. Не кожному так випадає. Я, зрозуміло, проводив розслідування. Розмовляв з господаркою, з сусідами, з паном Гольдштейном, тутешнім нотаріусом, приятелем судді. Усі говорили більш-менш одне й те ж саме. Якщо тільки дозволяла погода, ваш дядько вставав раненько, випивав склянку молока і поспішав на пляж поплавати з чверть години, перед тим як снідати і йти на роботу. Моторкою користався тільки для рибальства — це теж було його захоплення. Коли ставало холодно й похмуро, їздив на ній і вранці. Ось так і жив протягом двадцяти років. Можна лише позаздрити. Коли хтось кохається у тім, що мав під рукою, йому ніколи не сумно… — по-філософськи промовив під кінець.
— Певно, вертатимем, еге ж, Тадику? — Галина підвелася. — Мені вже краще. Ми вийшли з дому вранці, легко поснідавши. Молоко у нас википіло… — додала сміючись.
— Човен лежить на глибині десь до десятка метрів, — подивившись у бік моря, сказав Желеховський. — Неглибоко… Ще позавчора я був на його палубі. Робив обхід, і на всяк випадок схотілося подивитись. Просто для порядку. Тому що човен належав вашому дядькові і знаходився поблизу місця трагедії. І, зрештою, сам не відаю чому. Мабуть, з міліцейської скрупульозності. Моторка видалась мені справною. Оглянув її з усіх боків, та жодної дірки чи шпарки не помітив. Певно, як вдасться нам її витягти, ми зможемо конкретно встановити причину. Була стара, може, десь тріснула. А можливо, й щось інше… Добудемо її за державний кошт, — пожартував.
Галина, що вже попростувала до місця, де лежала сукня, зупинилась і повернулась обличчям до коменданта. Мрочек глянув йому просто у вічі:
— Вибачте, будь ласка, але мені здається, наче ви припускаєте, що… — він завагався, — що в усьому цьому криється щось незрозуміле.
— Зовсім ні, — Желеховський розвів руками, наче просив пробачення. — Лише, розумієте, цей збіг обставин. Позавчора спало мені на думку: «Ну чого суддя не поплив моторкою? Хай би навіть і раптово захворів, то в човні відпочив би й повернувся б потім до берега. І залишився б живий…» — Так я подумав, але зараз бачу, що не мав рації. До цього часу моторкою не користувався ніхто, отож можна допустити, що сталося б таке ж, як сьогодні. А тоді… — знову розвів руками. — Очевидно, все це тільки збіг обставин, але дуже цікавий… Ну, мабуть, моя поміч вам більше не потрібна, правда ж? Здається, ви вже відпочили?..
— Велике спасибі… — Галина спробувала усміхнутися до нього, та вийшло це непереконливо. — Може б, випили ви з нами чашечку кави? — У голосі її також не відчувалося певності, і, ніби прагнучи загладити це враження, сказала похапцем — Просто мрію про чашку кави!
— Ні, дякую. За чверть години маю бути на службі.
І все ж рушив разом з ними.
— Гарний садок… — сказав Желеховський. — Суддя любив квіти. Я частенько бачив його тут серед троянд.
— Ви, звичайно, були знайомі… — сказав молодий лікар, аби не мовчати.
— Так, але тільки по службі. Ближчих контактів не мали. Я нетутешній, чужий у цих краях. Тобто був чужий, бо вже починаю поволі акліматизовуватись…
Вони вийшли на стежку.
— Я лише трохи проведу вас і повернуся, бо вже треба на роботу…
З-за густої стінки кущів почулося, як хтось запускав мотор машини.
— Доктор Ясінська, — пояснив Желеховський. — Вона має єдиного «вартбурга» на все містечко, тож я добре знаю звук його двигуна. Цікава жінка, ця ваша сусідка. Вона завідує лікарнею, ви, певно, знаєте вже?
— Жінка — завідувачка лікарні, — це рідкісне у нас явище, — здивовано звів брови Мрочек.
— Про це навіть колись у газетах писали. Перед якоюсь жіночою конференцією друкувалося її інтерв'ю. Ясінська приїхала сюди однією з перших. Відбудувала лікарню власними, як то кажуть, руками і досі керує нею. Дуже заслужена особа, громадська діячка. Вона ще не стара. Отам, за парканом, її садок. Теж велика шанувальниця троянд, але, здається, не обмінювалась досвідом з вашим дядьком. Наскільки знаю, не любили вони одне одного.
— Не любили?
— Це якась давня справа. Не можу навіть докладно пояснити вам, у чому річ. Знаю лише, що вони не розмовляли між собою. Я звертав на це неодноразово увагу, бо ми всі час від часу стикалися, обговорюючи різні справи. Звичайно, на людях вони не показували, що не мирять між собою.
Дійшовши до самого ґанку, всі троє зупинилися.
— Ну, мені пора…