Хоч сьогодні вранці, побачивши, як тоне моторка, збагнув, що е деяка неясність у випадковій смерті судді Мрочека, однак, покіль не знайшов цього корка, не мав ще ніякого обгрунтування для своїх підозрінь, та й хотілося йому, щоб все було гаразд. Тепер же бачив, що це не так. Однак, окрім єдиного — окрім безпосередньої причетності до всього цього корка, прив'язаного до волосіні і знайденого неподалік пристані, — не міг второпати більш нічого.
Виводячи мотоцикл з низьких кущів ялівцю, намагався впорядкувати сьогоднішні ранкові враження. Бракувало фактів. Навіть отой проклятущий корок міг врешті-решт абсолютно нічого не значити.
Капітан зітхнув. Завів мотор, вузькою стежиною, що збігала на край вулиці, з'їхав униз. Тут мешкала доктор Ясінська, завідувачка лікарні в Порембі. Не зносила судді Мрочека, вдавала, ніби не помічає його, ніколи не подавала йому руки… Далі був дім померлого, в якому з учорашнього дня поселилися молодята. Симпатичні, проте в їхній поведінці відчувалося щось неясне. І знову — жодних доказів, тільки гіпотези.
В'їжджаючи у вуличку, глянув у бік будиночка, що ховався за стіною густої зелені. Може, знайшли щось по приїзді в суддівський дім? Могли щось помітити й тримати в таємниці. Але що? Люди нерідко з найблагородніших міркувань приховують від усіх навіть не досить важливі факти.
А якби моторка відпливла від берега більш як на кілометр? Той лікар врятувався б, звісно. Плаває добре. А вона? Звичайно, не залишив би одну. Певно, якось допливли б, якщо вистачило б сил… А ні, то було б іще два похорони. А може, один?..
Заспішив. На цій вуличці ще й інші жили: старий Гольдштейн, добра, мила людина. Приязно ставився до Мрочека. Були ще сусіди з протилежного боку, Скорупінські, люди прості і спокійні. Тепер. А колись він випивав. Була навіть судова справа…
Комендант прибавив газу, минаючи новий блок забудови.
Так, Скорупінські. Пам'ятав ту справу, бо вже працював тут. Три роки без відстрочки: тяжкі ушкодження тіла в п'яному збудженні. Головував тоді на судовому засіданні Мрочек. Ніякого оскарження. Скорупінський відсидів повністю. Власне, на цій будові тепер і працює…
Ринкова площа. Желеховський загальмував, притримав мотоцикл край тротуару і зіскочив із сідла.
У комендатурі було спекотно і тихо.
— Привіт! Що нового?
— Нічого, шефе… — сержант Пацула розвів руками, наче вибачаючись за те, що ні вночі, ні вранці ніхто з жителів не порушив закону. — Спокійно.
— Ну й слава богу. Я зараз виїду на півгодини, потім вернусь і знову поїду. Якщо хтось дзвонитиме, подивися на годинник, — буду десь об одинадцятій…
Пацула кивнув і знову сів біля столу. Взяв ручку і почав щось малювати на папері.
Комендант пхнув засклені, але все ж заґратовані вузькі двері й увійшов до свого кабінету. Відчинив шафу, витяг з неї маленьку шкіряну валізку. Заглянув усередину. Все гаразд. З валізкою в руці вийшов, махнув рукою в бік сержанта й по хвилі був уже на тротуарі. Прив'язав валізку до заднього сидіння мотоцикла й рушив з місця. Краєм ока помітив жалобне повідомлення на стіні біля дверей суду. Сьогодні похорон.
Повернув у вузеньку вуличку, потім на шосе й опинився в протилежному краї містечка, потім минув невеличкий рибальський порт, в якому виднілися дві щогли, що свідчило про повернення катерів з лову. Желеховському спали на думку спіймані вугрі, і він відчув голод. «Я ж сьогодні ще нічого не їв», — пригадав, дивуючись сам собі.
Жив він самотньо і звик снідати в молочному кафе. Сьогодні випив тільки чашку кави вдома, відразу ж після сну. «Коли звільнюся, треба буде щось перекусити».
З'їжджав із шосе широкою, обсадженою старими березами алеєю, що вела до великої, навстіж розчиненої брами, за якою з-поміж дерев виглядали білі й темні хрести, кам'яні постаті янголів.
Залишив мотоцикл перед брамою і, прихопивши з собою валізку, рушив алеєю до невеликої цвинтарної каплички.
Довкола не було нікого. Якась бабуся, вся у чорному, виринула з бічної доріжки й кинула на нього байдужим поглядом. Йшла, склавши руки, бурмочучи молитву. Обминув стару й попрямував до каплиці. Двері відчинилися з легким скрипінням. Оглянувся. Нікого. Ступив уперед.
Відразу поринув у сутінки, що пахли воском свічок, квітами й вологістю. Здійняв кашкета, поклав на крайню лавку, а сам присів на сусідній і хутко розчинив валізку.
В каплиці було напівтемно, лише перед вівтарем блимала лампадка і горіли чотири електричні свічки в кутках катафалка. Капітан підійшов до нього.