Суддя Мрочек, вбраний у тогу, з ланцюгом на грудях, ознакою колишньої його влади, лежав із зімкнутими очима і складеними руками.
Якби хто тут був, здивовано помітив би, як Желеховський підняв кисть руки судді. Це не було щире й сумне прощання двох давніх приятелів. Вони не приятелювали, хоча комендант з повагою ставився до колишнього представника правосуддя.
Швидко притиснув до подушечок нерухомих пальців маленьку губку, що зоставила на них темні сліди. Раз, два, три, чотири, п'ять…
На цупкому картоні залишились виразні відбитки пальців.
Стараючись не порушити тиші, обережно вклав у валізку картон, губку, клацнув замочком і полегшено зітхнув. Удалося!
Хоча він діяв як представник влади і міг це робити, не криючись ні від кого, все ж не хотів, щоб хтось у Порембі Морській почав розмірковувати, для чого відбитки суддівських пальців раптом стали потрібні міліції. До того ж він і сам добре не знав, для чого це робить.
Звичайно, міг піти до суду і там зробити відбитки. Певно ж, зоставалися сліди пальців Мрочека — на шухлядах столу, на службових теках. Та це не були б свіжі, чіткі відбитки. А капітан Желеховський розумів, що ця справа тільки тепер починається. Він не знав, звісно, що в стіні суддівського кабінету лежить скелет. Не міг навіть і подумати про таке, бо навіть багатий фантазією офіцер міліції не може жити в сфері абсурдних, безглуздих примар.
До комендатури повернувся раніше, ніж передбачав.
— Де акт про смерть Мрочека? — запитав байдужим тоном у сержанта Пацули. — З лікарні принесли матеріали про причину смерті?
— Ще ні, — сержант важко підвівся й підійшов до однієї з шаф. — Бюрократи… Пришлють через тиждень або й пізніше. А що, вони хіба потрібні, шефе?
— Ні, просто так питаю, для порядку.
— Вони завжди так. Хіба, може, розтин покаже, що не все гаразд, тоді й поспішать. А в цьому випадку що може бути дивного? Втопився, сердега, та й усе. Похорон о дванадцятій. Ви йдете?
— Треба буде піти.
— Так, віддати шану. Але ж у парадному мундирі, в таку спеку…
— Служба не дружба… — патетично промовив Желеховський. — Зараз піду додому переодягнуся. Якщо буде щось дуже важливе, дзвоніть.
— А що тут у нас може статися дуже важливого? Не те що… — сержант стукнув пальцем по корінцю книжки, що лежала на столі. На барвистій обкладинці було намальовано перелякане обличчя дівчини і тінь невідомої долоні, що затискувала ніж. — Оце випадочок! Ще не скінчив і не можу додуматись, хто ж із них вбивця — лорд, служка, а може, лікар?
— Отруюєте душу трагедіями імперіалістичного вищого світу… та ще й у службовий час? — Желеховський зітхнув і підійшов до столу. — Дасте мені потім, як дочитаєте.
— А як же ваша душа?
— Поза службовими годинами буду деморалізуватись. Салют!
— Салют, шефе!
Капітан штовхнув двері, і його огорнуло хвилею гарячого повітря. Наближався полудень.
7. ЗАПОВІТ СУДДІ МРОЧЕКА
Земля, що недавно опадала з глухим стукотінням на домовину, сипалася вже тихо. Всі стояли незрушно, і Галина вловлювала дихання майже кожного, хто зібрався довкола. Чекали. Нарешті один з гробарів узяв обіперту на пеньок палю з табличкою і увіткнув її в землю.
«Станіслав Мрочек…»
Старий нотаріус неквапливо сягнув до кишені трохи вже приношеного чорного костюма, витяг хустинку й приклав її до очей. Тут же за ним стояла Вероніка, одягнена в чорну, без усяких оздоб, сукню. Лице мала суворе, кам'яне, без єдиної кровиночки. Тільки очі бігали за рухами лопати. Потім зробила крок уперед, нагнулася й поклала під табличкою кілька великих червоних троянд. Випросталася, мовчки вернулася назад.
«Троянди з нашого саду», — подумала Галина. Це раптове усвідомлення права на власність, котрого не змогла стримати, здалося їй гидким. Хоч і не повинна була так почувати себе. Тадеуш був єдиним спадкоємцем дядька. Поглянула на чоловіка, що якраз також наблизився й поклав чималий вінок біля скромного букета Вероніки.
Ніби по команді, до могили почали підходити інші. Один вінок, другий, третій…
Галина читала на розгорнутих стрічках: «Незабутньому колезі — міська рада», «Судді Станіславу Мрочеку — працівники повітового суду». Стрічка іншого вінка загнулася, і видно було лише: «… ому приятеле…»
Захотілось Галині раптом підійти і розправити стрічку.
Той, хто клав вінок після її чоловіка, либонь, голова міської народної ради, тобто по-старому бургомістр. А жінка поруч нього, певно, член ради. Гарне, інтелігентне обличчя. І не стара ще, хоча й не молода. Виразно видно зморшки, проте не старечі…