— Ото вже доведеться попотіти слідчому! — не слухаючи Немироха, весело продовжував Качановський. — Комусь із своїх колег я дуже не заздрю.
— Той справиться, — махнув рукою полковник, — це для нього справжня дурниця. Він і не такі горішки розкушував. А оскільки йому зараз нічого робити і він тільки й знає тинятися коридорами з нудьгуючим виглядом — що, врахуй, має розкладаючий вплив на колектив, — я певний: він візьметься з ентузіазмом.
— Це ти про кого?
— Та ви, здається, знайомі. Майор Качановський.
— Що? — Майор схопився. — Я?
— Ну гаразд, не прикидайся — ти вже й сам здогадався.
— Ні, я тебе все-таки коли-небудь вб’ю, і суд мене виправдає. Прокуратура чекає від мене чотири справи, обривають телефони, а ти хочеш мені ще і це нав’язати!
— Але ж ти сам сміявся, проглядаючи матеріали. Не можу ж я їх у тебе відібрати, коли вони тобі так сподобалися. А що стосується тих чотирьох справ, про які ти згадав, то прокуратура трохи зачекає. Незабаром прийде з відпустки поручик Видецький, от він їх і оформить.
— Та ця ж справа не в нашій компетенції. Злочин скоєно за межами міста.
— Атож, на території Варшавського воєводства. І злочинців напевне доведеться шукати у Варшаві.
— Тоді нехай це візьме на себе Головне управління.
— Саме вони і попросили, щоб цією справою зайнялися ми. Адже вони також не можуть пожалітися на відсутність роботи. А у нас, погодься, залишилось дати лад твоїм матеріалам, від чого ти увільняєшся. Тому прошу тебе… Головне управління обіцяло допомогу.
— Обіцяти — це вони вміють.
Майора доручення аж ніяк не обрадувало. І все-таки, коли, повернувшись до себе, він побачив на столі чотири товсті теки, настрій у нього трохи покращився. Він із задоволенням склав розгорнуті папери, зав’язав тасьми і сховав теки у сейф. Нехай чекають Видецького. Добре це чи погано, але гроза минула, і йому не доведеться давати пояснення за зволікання з передачею справ.
Качановський вмостився зручніше і поклав перед собою тоненьку теку — дар полковника Немироха. Він уважно вивчав її вміст, сторінку за сторінкою. Більшість аркушів було написано від руки дуже нерозбірливим почерком. А втім, навряд чи можна було сподіватися, що співробітники відділка міліції у Надажині — невеликому містечку під Варшавою — володіють мистецтвом каліграфії. Досить й того, що вони виявили неабияку активність і заповзятливість в цьому, прямо сказати, незвичайному для них випадку. І не їхня вина, що ця активність і заповзятливість не дали жодних результатів.
Справу відкривала сторінка номер перший під заголовком «Рапорт про подію».
У короткому рапорті начальник надажинського відділка міліції старшина Доманецький повідомляв, що шостого вересня на шосе Варшава — Катовіце в районі Надажина вчинено викрадення легкового автомобіля марки «фіат-125п», що належав заводу точних приладів у Надажині. Відповідно заяви громадянина Мечислава Надольного, директора названого вище заводу, у викраденій автомашині знаходилась шкіряна сумка темно-коричневого кольору з грошима на суму сім мільйонів триста вісімдесят шість тисяч злотих. Ця сума була отримана у касі III відділення Державного банку у Варшаві і призначалась для заробітної плати робітникам згаданого вище заводу.
Отримавши сигнал, зазначалося в рапорті, надажинський відділок міліції негайно зв’язався з постами автоінспекції. Були блоковані усі дороги в цьому районі. Від полковника Януш уже знав, що ці заходи ні до чого не призвели.
Прикмети викраденої автомашини: колір темно-вишневий, номер варшавський «WW-28–47». Особливих прикмет — ум’ятини чи подряпини на кузові — не було. Машина була майже нова, придбана заводом два роки тому.
Перевезення такої великої суми грошей проходило з усіма необхідними заходами обережності. Гроші везла касир заводу, її супроводжував озброєний охоронець.
І не зважаючи на все це, машина і гроші безслідно зникли.
Розділ другий
ЯК ВКРАСТИ СІМ МІЛЬЙОНІВ ЗЛОТИХ
Це відбулось у полудень, шостого вересня. З самого ранку світило сонце, термометр показував двадцять градусів тепла. Здавалось, вересень вирішив компенсувати невдале літо: холод і дощі у липні та серпні. По автостраді, або, точніше кажучи, по шосе швидкісного руху, звичайно в обидва боки неслись потоки машин — легкові, вантажні, могутні ТІРи. Під’їжджаючи до Надажина там, де дорога йшла під уклін, кожний водій кидав погляд на спідометр. Річ у тім, що зустрічні машини весь час мигали фарами — відоме всім шоферам попередження: «Увага, на дорозі автоінспектор».