— Дивно, що водій жодним словом не обмовився про це, — замітив полковник, — а ти ж кілька разів допитував його.
Викликаний до палацу Мостовських Ян Ковальський не намагався ні брехати, ні відмовлятись. Він відразу визнав, що другого вересня дав ключі від своєї машини бригадиру, якому треба було відвезти дружину до лікарні.
— Я на це тільки тому пішов, — виправдовувався Ковальський, — що Целька отримав дозвіл самого директора.
— Директор дозволив йому скористатися заводською машиною. Адже є другий «фіат», без водія. Чому Целька не поїхав на ньому?
— На тому «фіаті» постійно їздить наш головний механік, тому директор і велів дати йому мою машину.
— Директор, директор… Нічого на нього звалювати свою вину. Може, директор розпорядився, щоб ви віддали Цельці ключі від машини, а ви самі залишились у Надажині?
Ковальський зніяковів.
— Ні, — признався він, — директор велів мені відвезти Цельку до Варшави. А чого мені трястись без потреби. Целька не тільки бригадир у токарному цеху, він досвідчений водій, у нього права. Кілька років пропрацював у варшавському таксомоторному парку. Краще за мене водить. А мені саме треба було підремонтувати машину заступника директора. Він дуже підганяв, у відпустку до Болгарії зібрався. Жаль було втрачати даремно час.
— Директор Надольний знав про це?
— Звичайно, не знав. Інакше всипав би мені по саму зав’язку. Він з цим «фіатом» носиться як дурень з писаною торбою.
— Послухайте, Ковальський, я вас допитував уже двічі. Перед цим ми з вами ще й неофіційно бесідували, тоді на заводі. Чому ви ні разу не згадали про те, що на вашій машині їздили інші люди?
— Які там люди? Крім Цельки, я нікому не давав машини. Клянусь.
— Ваші клятви не багато варті. Адже на допитах вас попередили, що за неправдиві свідчення ви будете притягнуті до відповідальності.
— Та не брехав я, — захищався Ковальський, — я просто нічого не сказав про Цельку.
— Для суду це однаково.
Ковальський злякався не на жарт.
— Пане майор, ви мене заарештуєте?
— Якщо я ще хоч раз упіймаю вас на брехні або, як ви висловлюєтесь, на тому, що тільки «нічого не сказали» про обставини, які стосуються справи, тобто зловлю вас на замовчуванні, слово честі, передам справу до прокуратури. А там жартувати не люблять. Доведеться відповідати перед судом, будьте певні.
— Я нічого не приховую і не брешу.
— Більше ви нікому не давали машини?
— Давав іноді.
— Коли саме давали?
— Одного разу весною. Точніше, на початку червня. Колега мій Михаляк їздив на весілля сестри і хотів з шиком підкотити на машині, наче на своїй.
— А коли ще?
— У липні. — Видно було, що Ковальському дуже не хотілось розповідати про це, але він псресилив себе. — Максик Гловацький, водій наш, тільки вантажівку водить, поїхав під Люблін до знайомого городника за полуницею. Там, кажуть, набагато дешевша. А хлопцеві хотілося підробити.
— Продавати полуницю у Надажині, аби підробити? Щось ви крутите. Це все одно, що в Польщу імпортувати вугілля.
— Та ні, не у Надажині, — ледь вичавив Ковальський. — Полуницю він повіз у Сопот. І встиг повернутися до понеділка. Рано-вранці доставив машину в повному порядку.
— Дісталось би вам від директора Надольного за цю дружню послугу!
— Певна річ. — Ковальський почухав потилицю. — Адже ви не скажете йому, пане майор? Знаєте, як буває між людьми: сьогодні я тобі, завтра ти мені. Коли в серпні у моєму «фіаті» зіпсувалася коробка передач, то Михаляк дістав потрібні запчастини, а потім ми утрьох — я, Михаляк і Максик — цілу ніч потіли, щоб до ранку зробити машину. І ніхто їм не заплатив за це ні гроша. А ішачили як чорти. Якби не вони, машина як пити дати з тиждень простояла б на приколі: поки запчастини б знайшли, поки перебрали б коробку швидкостей… А може, нову довелось би ставити. Адже тепер легше нову купити, ніж дістати запчастини.
З’ясувались додаткові обставини справи.
Отож слідство мало у своєму розпорядженні конкретні відомості: у період між першим і шостим вересня заводський «фіат» був у розпорядженні механіка. Він повертався один і цілком міг переробити електропроводку. Щоправда, Маріан Целька був уже не молодий, але це ні про що не говорить. Адже не виключено, що він був спільником злочинців, а може, й ватажком зграї.
Не дуже охоче, та все ж прокурор Бочковський підписав ордер на обшук у квартирі Цельки. Майор був не такий наївний, щоб розраховувати на знахідку украдених мільйонів. Напевне, злочинці сховали їх у надійному місці. Розрахунок був на те, що в ході обшуку можна буде виявити сліди злочину — ну хоча б шматок провода того ж кольору і типу, з якого зроблена електропроводка заводського «фіата». Злочинці використали саме такий провід, бо всякий інший міг бути поміченим Ковальським, коли б він випадково заглянув під капот машини. А можливо, при обшуку знайдуть мініатюрну ручну дрель, свердло якої співпадало б з розміром двох отворів за приладною дошкою. Або вимикач, той самий, що був умонтований в машині і потім знятий. Не виключено, що злочинець пошкодував і не став викидати непотрібний вимикач або купив про всяк випадок два вимикачі і другий залишився у нього дома.