— А мені віддадуть його тіло? Я хотіла б поховати його по-християнському. На кладовищі, поруч з батьком.
— Це вирішить познанський прокурор, але, гадаю, він не заперечуватиме.
Плачучи, жінка вийшла з кабінету, а Качановський відправився до начальства: доповісти про наслідки обшуку в будинку Вигановських і про допит Яніни Вигановської.
— Не завадить поцікавитися шкільними товаришами Павла, — вирішив полковник Немирох. — Та й варшавською вечірньою школою треба зайнятися. З ким він вчився останній рік? Поговоріть з ними. Може, вони зможуть пролити світло на його знайомства. Як правило, молоді люди не живуть самітниками. І Павел — не виключення. На такий ризикований крок, як пограбування, не можна йти у компанії випадкових знайомих — то були люди, котрих Павел добре знав. Тільки де їх шукати?
— Дозвольте запитати, пане полковнику?
— Прошу.
— Уявіть собі, що вам двадцять років і у вас два мільйони злотих, які треба сховати. Що б ви зробили?
Немирох усміхнувся.
— Напевне, віддав би своїй дівчині, аби сховала. І сказав би їй, що від цього залежить доля нашого майбутнього.
— І я б зробив так само, — повеселішав Качановський.
— З тією різницею, що тобі довелось би розділити гроші на багато частин, — пожартував полковник. — До речі, що чути про ту чарівну дівчину з Надажина? Ти її вже покинув?
— Як ти погано про мене думаєш! — розгнівався майор і зараз же спохопився: — Це ж мені треба підтримувати контакти з Надажином!
— Добре, що ти клопочешся тільки інтересами справи.
Це було сказано таким тоном, що Януш не зрозумів, чи говорить полковник серйозно, чи сміється.
Полковник глянув на годинник: часу було обмаль. Тому він коротко підсумував:
— Отже, ясно. Шукай дівчину!
Рішенням прокуратури слідство в справі про вбивство Павла Вигановського було об’єднано із слідством про викрадення машини заводу точних приладів у Надажині. Обидві справи доручили прокурору Бочковському. Познанська прокуратура передала свої матеріали у Варшаву. Матері Вигановського дозволили забрати тіло сина.
На похороні за гробом йшли Яніна Вигановська з трьома дітьми та декілька чоловіків і жінок середнього віку — видно, сусіди та знайомі Вигановських.
Майор Качановський тримався подалі від похоронної процесії і на кладовищі став так, щоб не привертати уваги. Мимоволі пригадав народне повір’я, що убивцю завжди тягне глянути на свою жертву. Тут убивці напевне не було, він надто розумний для цього.
Качановський звернув увагу на те, що на похороні майже не було молоді. Правду казала мати, що останнім часом Павел не підтримував знайомства майже ні з ким із своїх старих надажинських друзів.
Зате майор побачив у траурній процесії двох дівчат. Одна з них з цікавістю розглядала присутніх, явно їй незнайомих. Друга — симпатична, середнього зросту, з правильними рисами обличчя і виразними сірими очима — була вбита глибоким горем. А коли домовину спустили в могилу і по дерев’яній кришці глухо застукотіли грудочки землі, з її очей полилися сльози.
Качановський непомітним рухом руки підкликав до себе одного із своїх людей (як завжди передбачливий, майор велів їм бути присутніми й на цій сумній церемонії).
— Оно ті дві дівчини, — сказав він майже стуленими вустами, — висока брюнетка в коричневому кожусі і блондинка. Дізнайся, хто вони, де живуть, чим займаються.
— А позалицятися можна? — поцікавився молодий співробітник міліції. — Та, чорненька, досить гарна.
— Цього я тобі заборонити не можу, — усміхнувся Качановський, — але пильнуй. Щоб не здогадалися про твою справжню роль! А коли познайомишся з дівчатами, порозпитуй їх про Вигановського. Звідки вони знають його. Чи відомо їм, як він загинув і що брав участь у злочині. Та дивись, щоб комар носа не підточив.
— Зробимо, — пообіцяв хлопець і, відійшовши від майора, змішався з натовпом.
Наступного дня кмітливий молодик доповідав майору:
— Обидві дівчини з Варшави. Та, котра старша, — Веслава Косинська. Працює в магазині самообслуговування щі вулиці Солець. Мешкає в нових будинках на Київській. Дуже гарна дівчина. Вона вчилась в одному класі з Вигановським, разом складали екзамени на атестат зрілості. Прийшла на похорон тому, що її попросила про це подруга, ну та, блондинка. Незручно було одній йти. Другу звуть Ягода Олесяк. Це вона дівчина Вигановського. Вчилась у тій самій школі, на два класи молодша. З Веславою вони знайомі давно, мешкали в одному будинку на вулиці Вроній. Потім Веслава переїхала у власну квартиру на Київській, а Ягода й досі живе з батьками на Вроній, будинок номер шістдесят три.