— Чи визнаєте ви, що кілька місяців тому, у вересні або жовтні, Павел Вигановськиіі дав вам згорток, а можливо, папку з проханням її сховати?
Дівчина зашарілася, але постаралася відповісти спокійно:
— Ні.
«Бреше», — подумав Качановський, а вголос промовив:
— Ви були нареченою Павла?
— Так.
— Ви збирались одружитись восени або на різдво?
— Так, але Павел помер.
— Вам відомо, як загинув Павел?
— Так, я чула, що його вбили якісь хулігани.
— Ми знаємо, що Павел Вигановський передав вам пакет. У ньому, як він сказав вам, знаходяться креслення чудового винаходу, котрий повинен принести йому славу і гроші. Дуже благородно з вашого боку, що ви й після смерті Павла додержуєте слова.
Дівчина мовчала.
— Мені дуже шкода, — продовжував майор, — але я змушений розвінчати створений вами образ коханої людини.
Ягода Олесяк здивовано глянула на майора.
— Павел Вигановський був не винахідником, а звичайним грабіжником! — Качановський навмисно вибрав грубе формулювання.
Дівчина зіскочила з місця, і здавалось, ось-ось кинеться з кулаками на офіцера.
— Це неправда, неправда! — викрикнула вона, але сили залишили її, і, важко опустившись на крісло, дівчина розридалася.
Поручик Смульський налив води в склянку і подав його Ягоді. Взявши склянку тремтячою рукою, дівчина відпила ковток і витерла сльози носовою хусточкою.
— На жаль, це правда, — сказав майор. — Вигановський — один з грабіжників, які захопили сім мільйонів злотих, що належали заводу точних приладів у Надажині. Шостого вересня минулого року вони напали на машину заводу. Потім спільники убили Павла.
— Чому?
— У Познані Павел почав вести спосіб життя, що привертав увагу: найняв розкішну квартиру, накупив багато дорогого одягу, придбав машину за триста тисяч злотих. Та й ви самі, мабуть, помітили, як він змінився. Вам він напевне розповідав, що дає уроки, за які добре платять, — це також з області міфів, як і розмови про винахід. Його спільники мали усі підстави боятися, що така разюча переміна в способі життя молодої людини приверне увагу міліції, а це створить безпосередню загрозу для них самих. І вони його прибрали.
Дівчина мовчала. Її пальці нервово теребили хусточку.
— На познанській квартирі Вигановського ми знайшли сховані триста тисяч злотих. Витратив він за цей час, за нашими підрахунками, майже чотириста тисяч. Якщо у нападі брали участь три особи, як ми вважаємо, то кожному належить більше двох мільйонів чотирьохсот тисяч злотих. Виходить, у Павла Вигановського залишилось ще до мільйона семисот тисяч. Ці гроші він попросив сховати вас.
Дівчина мовчала.
Качановський висунув одну з шухляд стола і витяг з нього аркуш паперу.
— Ось, — подав він його Ягоді Олесяк, — це ордер на обшук на квартирі ваших батьків, де ви мешкаєте. Як бачите, ордер підписаний прокурором.
Дівчина прочитала поданий їй документ. Майор продовжував:
— Подумайте гарненько. Все одно ми знайдемо цей згорток чи пакет, і тоді вам доведеться відповідати перед законом за укриття краденого. Ми змушені будемо вас заарештувати. Скільки доведеться пережити сорому і вам, і вашим батькам. Зовсім інша річ, коли ви віддасте нам цей пакет добровільно, тоді не буде підстав притягувати вас до відповідальності. Безрозсудною упертістю ви можете зіпсувати собі життя.
У відповідь — мовчання. І знову його порушив майор:
— Мені б хотілось, щоб ви повірили у наше добре до вас ставлення. Давайте зробимо так. Зараз ви одна підете додому і самі принесете нам цей пакет. Розкриємо ми його тут, у нас. Якщо там не виявиться грошей, а будуть тільки якісь креслення чи опис винаходу, я обіцяю не читати і повернути їх вам. Слово честі.
— Я… Я й насправді не знаю, що знаходиться у тій папці, — пробурмотіла Ягода. — Я ніколи не заглядала до неї. Я поклялась Павлу, що ніколи не загляну до неї і нікому її не віддам.
— Ви й не віддасте, ви самі її розкриєте, ось у цій кімнаті. Якщо в ній виявляться гроші, здобуті злочинним шляхом, самі розумієте, їх необхідно повернути законним володарям.
Знову запанувала тиша. На цей раз її перервала дівчина:
— Я вірю вам, пане майор. Зараз я принесу цю папку.
— Для безпеки вас супроводжуватиме один з наших співробітників. У цивільному, звичайно.
Ягода вийшла із кабінету. Поручик Смульський збуджено вигукнув:
— Наша взяла! Зараз вона принесе ці гроші.
— Ми б і так знайшли їх під час обшуку. Адже дівчина ні в чому не винна, до пограбування вона напевне не причетна, нічого не знала про нього. Я радий, що вона згодилась на мою пропозицію, мені б не хотілось її заарештовувати.