— Мені необхідна ваша допомога — і ваша, полковнику, і ваша, прокуроре.
— Але ж ти знаєш, що я тобі й так допомагаю, навіть на шкоду іншим справам.
— Мені потрібно буде на короткий час ще більше людей, причому найкращих і найдосвідченіших.
— Якщо ти переконаєш мене, що це все прискорить розкриття злочину, матимеш у своєму розпорядженні, обіцяю.
— А моя допомога у чому має матеріалізуватися? — поцікавився прокурор.
— Вас я прошу дати дозвіл на перегляд кореспонденції, яка надходить на ім’я Казимира Фельчака, і на прослуховування його телефонів: і того, що вдома, і того, що на квартирі на Черняківській вулиці.
— Питання непросте. Тим більше що жоден з тих телефонів не зареєстрований на його ім’я. На перегляд кореспонденції я, мабуть, погоджусь.
— Дякую, але цього мало. Це навіть менш важливо, ніж телефони. Злочинці-початківці, як правило, уникають писати, щоб не залишати слідів. Телефон — інша річ. Невідомо, хто говорить, звідки говорить. І завжди можна від усього відмовитися. А справа термінова, без вашого дозволу я не зможу нічого зробити, — настоював Качановський.
— Усе-таки мені хотілось би знати, що ти маєш намір здійснити? Чи це твоя таємниця, яку не можна відкрити ні прокурору, ні мені, твоєму начальнику?
Качановський засміявся.
— Та ні, чому ж. Просто хотілось вас заінтригувати, і, здається, мені це вдалося. А тепер я розкрию карти.
І майор ознайомив їх зі своїм планом.
— Нічого не скажеш, ловко придумано, але не хотів би я опинитися у твоїй шкурі, якщо твій план провалиться.
— Не повинен провалитися. Певний, усе буде так, як я задумав.
— Але погодься, — замітив прокурор, — це дуже небезпечна гра.
— Мої люди справляться.
— Я думаю не тільки про них, — зауважив прокурор. — Співробітники міліції чудово знають, що в їхній роботі бувають такі моменти, коли доводиться ризикувати головою. Це професійний ризик. А я думаю зараз про нього.
— Про злочинця?
— Він також людина.
— Проводячи нашу операцію, ми докладемо усіх зусиль, щоб забезпечити його безпеку.
— Однак наступить момент, коли ця людина опиниться на краю загибелі. Чи встигнете ви її врятувати?
— Встигнемо. Адже ми знаємо про небезпеку, яка їй загрожує.
— Говорити, звичайно, легше, — слова Качановського не переконали прокурора, — адже досить спізнитися на якісь долі секунди…
— Не спізнимось. Саме тому я прошу у полковника кращих людей. А втім, він уже сказав, що не хотів би бути у моїй шкурі на випадок невдачі. Я йду на ризик свідомо і беру на себе всю відповідальність. Головою відповідаю.
— Потрібна мені твоя голова.
— Можливо, ви нараєте щось інше, цікавіше? — втратив витримку Качановський. — Я слухаю вас уважно.
— Хай тобі морока! Немає в мене іншого виходу.
— І в мене немає, — признався прокурор. — Ви не переконали мене до кінця, але в даний момент нічого кращого я запропонувати не можу. Проте я ще раз настійно прошу вжити всіх заходів, щоб ті люди не постраждали. Їхні долі має право вирішувати тільки суд.
— Коли ти думаєш розпочати операцію?
— Підготовка займе найбільше два-три дні, а потім доведеться чекати, як розгорнуться події. Якщо я побачу, що справа затягується, трохи полякаю борсуків у норі.
Розділ чотирнадцятий
ПЛАН МАЙОРА КАЧАНОВСЬКОГО
Навряд чи є необхідність пояснювати, що таке словесний портрет. Цей метод ідентифікації особи злочинця добре знайомий читачам детективних романів. А ось чи відомо їм, яким шляхом йшли до його створення?
Спочатку портрет злочинця, чию фотографію не вдалось роздобути, створював художник зі слів свідків. Проте цей метод мав досить суттєвий недолік. Якщо в такому портреті свідок вловлював бодай найменшу подібність з розшукуваним злочинцем, він вважав портрет вірним, хоча той був мало схожий на оригінал. Наприклад, якщо свідку, який запам’ятав у зовнішності злочинця відстовбурчені вуха, а не звернув уваги на різко виступаюче підборіддя, показати портрет цього злочинця, намальований зі слів людини, яка не звернула уваги на оригінальні вуха, свідок не пізнає злочинця.
Ось чому дуже швидко підмовились од цього примітивного методу і замінили його іншим. Спочатку це був «фоторобот». Свідку показували багато фотографій різних осіб, а він силкувався згадати, які елементи обличчя на фотографіях, на його погляд, схожі, а потім з дібраних ним елементів складався портрет.
Цей метод удосконалював американець Хюго Макдональд з Лос-Анджелеса, розробивши так званий «айденс-кіт»: свідку показували не фотографії, а окремі елементи обличчя, з котрих і складався портрет.