Беріндей повагом підводиться, і стілець знову жалібно рипить.
— Отже, всі три варіанти дозволяють передати справу з прокуратури карному розшукові… Заберете самі чи надіслати з кур’єром?
Я посміхаюся:
— Шановний, спершу давайте покінчимо з формальностями… Протокол… Поки що візьму тільки акт експертизи… Бувайте! Чекаю звісток!
Похмурий, холодний осінній день. А я в самому піджаці. Майже біжу вулицею. В голову вроїлася думка: я повинен заскочити до крамниці «Романс» побачитися з нареченою, рідною моєю нареченою! Дивуюсь, як вона мене й досі не покинула. Далебі, вона має всі причини порвати зі мною. Щоразу, коли я думаю про її відданість, на очі мені навертаються сльози. Та де певність, що одного чудового дня вона мене не покине?
Університетський майдан лишився позаду. Зупинившись навпроти Центрального будинку армії, думаю: а чи не змінити свого наміру, не уникнути малоприємної розмови з Лілі? Три кроки до полковника Доні й стільки ж до нареченої. Що там Гамлет? Що там Ромео? Зазирнув би несмертельний Шекспір оце в мою душу!
Вирішено! Жереб кинуто! Я повертаю праворуч, на Каля Вікторієй, до крамниці «Романс». І незабаром вступаю в урочий світ музики… О, це зовсім інший світ, ніж той, що за дверима на вулиці. Линуть урочисті акорди якоїсь симфонії. Лілі помітила мене, але не дивується моїй з’яві, наче тільки й чекала її. Зате її напарниця з відділу народної та естрадної музики аж сяє з радощів, забачивши мене; вона геть забуває про покупця, з яким щойно розмовляла.
Проте серце коханої не камінь. Вона йде мені назустріч, залишивши прилавок на подругу, веде мене в підсобку, де, дякувати богові, нема нікого. Я вже знаю, що на мене очікує. Готуюся до найгіршого.
— Так, любий, далі тривати не може. Терпимо, мучимо одне одного… Хочеться нарешті мати сім’ю…
— … і дітей, — встряю я в її монолог.
— Атож, і дітей. А з тобою я не знаю, чи будуть вони взагалі… У тебе ніколи не знайдеться часу для мене. Тільки зберемось разом, тільки нам добре, як з’являється хтось і забирає тебе від мене. — І раптом, без будь-якого зв’язку з попереднім, вона суто по-жіночому цікавиться вчорашнім: — До речі, як там із самогубством?
Матінко моя, як я її палко кохаю! Лілі не бовкне зайвого, знає коли треба помовчати, їй можна довіритись, але вона страшенно цікава. Кількома словами я переповідаю їй вчорашню подію, надто наголошуючи на любовній драмі: «З кохання він розпрощався з життям, уявляєш?!» Буквально розпинаюся перед нею, описуючи студентові муки, розраховуючи на її співчуття до горопахи. Ось-ось з її очей поллються сльози… Зрештою, і в моєму голосі бринять нотки щирого жалю до обуреного й покинутого юнака:
— Уявляєш, люба, який клопіт спав на мою голову?
Я конче потребую її співчуття. І досягаю мети. Глибоко схвильована сумною долею закоханого студента, вона гладить оксамитовою долонькою моє обличчя й ніжно шепоче:
— Ти ніколи з кохання не накладеш на себе руки! Що за мана? — втішає вона мене, ніби мені й справді заманулося заподіяти собі смерть. — Кохання, хай і не поділене іншим, спонукає до життя. Чи не так, любий?
Філософія в моєї нареченої проста й життєствердна. Чесно кажучи, вона не охотник філософувати. Знаючи це, я беру її руку в свою, прикладаю до губів долоню. А щоб переконати її в суспільній вагомості мого фаху, зізнаюся:
— А може, це й не самогубство. Можливо, що…
— Вбивство? — жахається вона, несамохіть сахнувшись від мене, ніби я теж доклав рук до його смерті.
— А чом би й ні!
— Це жахливо, Лівіу!
— Я теж так думаю. Але злочинцеві од мене не втекти! — суворим голосом обіцяю я їй. — Не заспокоюся, доки не заб’ю його в кайдани.
Та сама симфонія звучить і в крамничній залі. Саме тут, у світі музики, я й натрапив на Лілі. Хто так спрагло слухає музику, не може не бути добрим і ніжним. То чи ж міг я не закохатися в неї?.. Я обіймаю її, палко цілую і запевняю, що триматиму її в курсі розслідування. Все добре! Здається, і цього разу обійшлося…
— Чао, Лівіу!
— Чао, Лілі!
Італійське прощання має свою історію. Ми обмінюємося цими словами відтоді, як познайомилися. Я залишаю крамницю зі спокійною душею. Мов камінь спав із серця. Не прибільшую: мені тепер легше буде скупчитися.
Полковник Доня стоїть у себе в кабінеті біля вікна. Як і Поваре, він любить споглядати з висоти поверху людський шарварок на Каля Вікторієй. Так він відпочиває.
— Я чекаю на тебе, — і з цими словами він сідає до столу, де купою громадяться теки й справи. — Ми одержали відповідь з Лугожа. Але спочатку розтлумач ситуацію.