Я йду вулицею і розмірковую: «Поза всяким сумнівом, Паскару або колишній корчмар, або колишній торговець зерном». Порпаюсь у пам’яті в пошуках подробиць, що кинули б світло на можливе ремество дядька Крістіана Лукача. Згадую фотографію, ініціали на фронтоні будинку…
«Зрештою, що тобі до цієї людини? — гамую себе подумки. — Ти прийшов до нього додому, приніс чорну звістку, ще й обтяжив його похоронними клопотами».
Іноді я сам себе критикую. Наприклад, оце зараз: якби я не прикинувся, що не знаю про його сина, то міг би повести мову про позбавлення Крістіана прав на спадщину. Безперечно, старий Паскару чекав цього запитання і поквапився витурити мене з хати.
«Одне ясно, — кажу я сам собі, — Мілуце Паскару знає, як розмовляти з міліцією. Відповідає тільки на запитання і ні слова більше… Не виходить за рамки».
Побачивши на вулиці телефон-автомат, я йду до нього. Хоч як це дивно — справний, не ковтає дурно монет. Накручую номер нашого кабінету. Слухавку бере Поваре. Говорить, що дуже радий чути мій голос.
— Де ти шалаєшся? — допитується він.
— Це кляте самогубство…
— Дуже заплутане?
— Біс його знає… Слухай, ти знайшов мою цидулку? Довідався про те, що я просив?
— Еге ж. Записуй!
— Зачекай, дістану ручку й записника… — Притискаю слухавку вухом до правого плеча, виймаю з кишені причандали. — Слухаю тебе, Поваре!
— Ти побачиш, який я молодчага, — хизується Поваре. — Ставру Петронела жила якийсь час у гуртожитку. Кілька місяців тому найняла на проспекті Друмул Таберей кімнатинку в якогось Міхая Радована, техніка-будівельника, відбулого на певний час у закордонне відрядження. — І диктує мені адресу: під’їзд, поверх, номер мешкання.
— Здорово! — хвалю його. — Чи ти з’ясував, що в інституті прикладного мистецтва?
— Аякже! Крістіан Лукач учився в класі маляра Валеріана Братеша. Ти його знайдеш сьогодні в інституті до другої дня…
— Ти золото! І ще одне запитаннячко…
— Я весь увага, — розвеселився Поваре. — Отак запитаннячко по запитаннячку, а там, дивись, і щось поважне доручиш.
— Поцікався, будь ласка, чи нема в «економістів» (тобто у відділі боротьби зі спекуляцією) справи Франчиска Мегуряну, а як є, то в якому зв’язку з нею викликали Мілуце Паскару, що проживає по вулиці Антім, номер 305. Дізнайся, що то за справа. Занотував? А я йду в інститут і побалакаю з Братешем…
— О’кей! Якщо телефонуватиме твоя наречена, що їй сказати?
— Що я кохаю її!
Я кладу телефонну трубку і знову опиняюсь на вулиці. Паскару встиг загубитися, але тільки-но я рушив вулицею, як думки знову обсіли мене. А разом з ними прийшов легкий смуток. І я знаю його джерело: мені здається, що розслідування смерті Крістіана Лукача буде найважчим у моїй криміналістичній практиці.
Секретарка деканату, літня, скромно, але зі смаком убрана жінка, гречно пропонує зачекати:
— Прошу вас сідати. Товариш Братеш має незабаром закінчити лекцію, — і, глянувши на годинника, додає: — За десять хвилин.
Я слухаю її, мов школяр учительку. Сідаю за довгий стіл, обставлений навколо стільцями. Скільки засідань відбулося за цим столом!
Живлюще ясне світло осіннього дня ллється крізь високі вікна з великими шибами в кімнату.
Ловлю себе на думці, що трохи хвилююся перед близькою зустріччю з Валеріаном Братешем. В образотворчому мистецтві я, можна сказати, дилетант, і на виставках — рідкий гість. І не тому, що обмаль часу, просто малярство мене вабить менше, ніж, скажімо, література. А все ж ім’я Валеріана Братеша я чув. Мені навіть здається, ніби на якійсь виставці я бачив у театральній програмці його фотографію і розгонистий автограф під кількома словами звернення до глядачів.
Заклопотаний своїми думками, я не помітив, як до мене підійшов не першої молодості, вишукано зодягнений чоловік.
— Ви до мене? Я Валеріан Братеш.
Я був приголомшений простотою, з якою він підійшов і відрекомендувався. Проте його дружня усмішка швидко мене отямила.