Потроху з’ясовується, що причин, які б могли призвести Лукача до самогубства, просто не було. В розслідуванні все більше беруть гору версії, що це або злочин, або нещасливий випадок… або ж ненавмисне вбивство.
— Які стосунки були в нього з однокурсниками? — цікавлюсь я.
— Не розумію. Що саме вас цікавить? Всі його поважали й любили. І знаєте чому? Причина проста: цілковита хлопцева безкорисливість… Його нешкідливість. Коли він заробляв якісь гроші, то обов’язково ділився з іншими чи запрошував у ресторан.
Я поглядаю на годинника: не хочеться завадити малярові прийняти гостей.
Час кінчати розмову. Поки що важко сказати, наскільки ця розмова корисна для розслідування. Я підводжусь і дякую малярові. Затримавши на мить мою руку в своїй, викладач ділиться думкою, яка, мабуть, не дає йому спокою:
— Відчуваю, що ви все-таки когось підозрюєте.
— Звідки такий висновок? — Я доброзичливо всміхаюся до нього.
— Я знаю, що справи про самогубство звичайно веде прокуратура, а не карний розшук.
Мені не до вподоби розумники, наділені спостережливістю і кмітливістю. Братешеві, безперечно, в цьому не відмовиш, він одразу помітив, що розслідування ведуть органи міліції. Що йому відповіси? Не признаватися ж у тому, що подія неоднозначна. Все ж я мушу якось пояснити свою участь у цій справі:
— Окрім того, що самогубство зацікавило мене особисто суто з соціологічного боку, є ще принаймні дві причини. Із слів хатньої робітниці…
— Лукреції? — перебиває мене художник, — Лукреція Борджіа, називав її Крісті.
— Ви знайомі?
— Аякже! Я ж бо не раз гостював у мансарді… Стара панна…
— Вона повідомила прокуратуру, що з мансарди щезли касетний магнітофон і фотографія коханої Лукача… А коли щось зникає з квартири, це вже клопіт міліції. Дуже вдячний вам за розмову. Щодо похорону Крістіана Лукача, то, напевне, вам повідомить про це Мілуце Паскару, дядько покійного вашого студента.
Ми зупиняємося біля дверей. Обличчя в маляра стає сумне. Я розумію його стан. Він глибоко зітхає:
— Яке нещастя для інституту!
На вулиці зимно. А я, як на гріх, і сьогодні лише в піджачині. Лишивши інститут, я поспішаю на Пьяца Палатулуй, бо таки дуже зголоднів, а там кав’ярня «Експрес». Ковтаю з шаленою швидкістю порцію сосисок із квасолею і хильцем випиваю пляшку «пепсі».
У приміщенні я зігрівся, і, коли вийшов надвір, вітер здався ще пронизливішим. Наддаю ходи. Поминаючи крамницю «Адам», помічаю у вітрині манекен. Мимоволі він нагадує мені маляра Валеріана Братеша.
«Якби його виставити у вітрині, — радію своїй дотепній ідеї, — ото б народу зібралося помилуватися!»
Повертаю на Каля Вікторієй і починаю докоряти самому собі: «Як ти можеш так про нього думати? Він же відомий маляр, знаменитість…»
Підсумовую сказане Братешем: позбавлення прав на спадщину нітрохи не засмутило Крістіана Лукача, так само він не дуже був зажурений розривом з Петронелою… Дівчина покинула його заради одруженого чоловіка, який зі свого боку залишив свою сім’ю. Іншими словами, судячи з усього, у Крістінела Лукача не було жодної потаємної причини накласти на себе руки… Висновок напрошується сам собою: його вбито. Хто і чому його вбив?
Я жену такі думки. А вони опинаються, вперто лізуть у голову. Я забув про можливість нещасливого випадку… тобто ненавмисного вбивства. Двозначний випадок!
Проте, прокрутивши в пам’яті всю розмову з викладачем Крістіана Лукача, помічаю, що злегковажив одну істотну деталь, а саме — зарубіжну Лукачеву практику… «Може, є зв’язок між поїздкою за кордон і ампулою з морфієм», — зринає думка, але я відкидаю її… Навіщо ставити ще одну перепону на шляху розслідування?
Незважаючи на холод і пронизливий осінній вітер, на Каля Вікторієй гамірно. Я минаю якраз крамницю «Романс». Вона зачинена: перерва, а Лілі обідає вдома. До речі, моя майбутня теща чудова кухарка.
«Щедре серце», — рантом згадується характеристика, яку дав своєму учневі Братеш. В його розповіді Крістіан Лукач постає в ідилічних барвах… святий, та й годі. Невже він і справді не мав вад?
Що ж до мене, то всупереч ясним тонам, у яких змальовували юнака всі без винятку, я бачу інший його образ, витворений у моїй уяві, коли після кінофільму я прибув у мансарду на вулиці Ікоаней.
Я ладен забути, якось стерти з пам’яті оту жахну картину. Але вона — як убитий у серце цвях.
Поваре зустрічає мене в кабінеті так радо, наче я повернувся з далекої подорожі.