— Ага! Ласкаво просимо! Маю новини!
Я реагую мляво, навіть дуже мляво, чим неабияк заінтриговую свого колегу. Як?! У нього для мене новина, а я поводжуся, мов сонна муха? Поваре дає мені сісти за свій робочий стіл, затягтися сигаретою. Я зітхаю, немов з нудьги. Виходить досить переконливо, бо Поваре одразу ж відгукується:
— Що з тобою? Нездужається?
Вважаю за краще не відповідати, бо тоді довелося б розповісти все, що у мене накипіло на душі, надто ж про моє бажання піти негайно до шефа і попросити його звільнити мене від цього клятого двозначного випадку.
— Ти згадував про якісь новини… — Ловлю я нитку розмови. — Розповідай уже, не край душі. Я відчуваю себе пречудово.
— Мені здалося, що… Як ти мене просив, я зайшов до «економістів». У них таки є справа, по якій проходить Франчиск Мегуряну… Тебе ще цікавить ця проблема?..
Поваре цієї миті — взірець скрупульозної, витриманої людини, яка дорожиться своїм часом. У нашій роботі головне — не розпатякувати. Йому треба ясно сказати: цікавить мене та справа чи ні, щоб він даремно не молов язиком.
— Звичайно! Про що ти дізнався?
— До цієї справи причетний не Мілуце Паскару, а його син Тудорел. Розповідати ще?
Я дивлюся на Поваре спідлоба крізь тютюновий дим. От негідник, він, певна річ, читає у мене на обличчі, що мені уривається терпець, і ще кокетує.
— Розповідай!
— Йдеться про групу фарцівників. Промишляють валютою.
— Долари? Марки?
— Авжеж! Орудують біля великих готелів — «Інтсрконтиненталь», «Лідо». Очевидно, мають зв’язки з контрабандистами за кордоном…
— У чому замішаний Тудорел Паскару?
— Ще не встановлено точно. Проти нього бракує доказів. Тому він поки що на волі.
— Лите підозри?
— Але які підозри! Що він, Тудорел Паскару, у них за верховоду.
— Овва! І що, нічого досі не розкопали? — втрачаю я і терпець, немов тільки ця обставина заважає мені розплутати всі вузлики у трагічній події на вулиці Ікоаней, — Як це нема доказів?.
Моя гарячковість не справляє враження на Поваре. Він миттю мене присаджує, нагадавши про нашу телефонну розмову:
— Хіба ти забув, що ще мене просив? Дізнатися у відділі боротьби із спекуляцією, тобто в «економістів», чи займаються вони справою Франчиска Мегуряну… і чи не заплутаний у ній Мілуце Паскару, хіба не так? А в мене й без тебе справ по зав’язку.
З моєї вини наша розмова мало не перейшла в сварку. Я підвівся, ладен помиритися з другом, але телефонний дзвінок спинив мене в моєму шляхетному пориві.
Я беру слухавку:
— Капітан Роман? — чую характерні для прокурора Беріндея металеві нотки.
— Саме з ним ви маєте честь розмовляти! — розвеселився я без причини.
— Як добре, що я знайшов вас на місці! — радісно звучить його голос. — Слухайте, капітане, спускайтеся вниз, до брами, я зараз буду там з машиною.
— Зменшіть оберти, друже, і так голова паморочиться.
— Мені телефонували п’ять хвилин тому з вулиці Ікоаней, що сургуч на дверях мансарди зірвано… двері хтось відчиняв.
Чути-то я чую, але це для мене мов грім з ясного неба: дивлюсь на Поваре, і, певно, в моєму збентеженому погляді виразно читається: «Ти говорив про новини?… Ось вони, справжні новини!»
— Чого мовчите, капітане? Що з вами?
— Все зрозуміло. Спускаюся.
— За десять хвилин я буду там, — каже наостанок прокурор і кладе трубку.
Кладу і я і ділюся з Поваре почутим.
— От бачиш, зовсім не простий випадок! — Поваре робить спробу підбадьорити мене.
— Я пішов… хочу попросити тебе про ще дещо.
— Лови мить! — корчить із себе великодушного Поваре.
— Поки я буду там, ти знову сходи до «економістів» і докладніше з’ясуй усе, про Тудорела Паскару, зокрема, чого його викликали. Що саме хотіли вивідати? Ясно?
Останнє запитання зайве, бо нема в світі такої речі, що не була б ясною для Поваре… Тисну йому руку і біжу вниз.
Прокурора не довелося довго чекати. Я ще здаля помітив його сірий «трабант», який п’явся вгору на вулиці Доброджану-Геря. Я поспішив йому назустріч. Він побачив мене, загальмував і відчинив дверцята:
— Бітте! — врочисто запросив до машини.
— К бісу «бітте»! — хряпаю зозла дверцятами. — Розкажіть краще, що там скоїлося.
Але він мовчить — рух на вулиці надто жвавий. Лише вирвавшись із «пробки», прокурор інформує мене:
— А що там такого могло скоїтися? Десь близько другої години з гаком Лукреція Будеску — вона встигла знову зомліти — прийшла до тями, згадала про нас із вами й вирішила піднятися вгору, гадаючи, що ми ще там. Побачила прочинені двері й увійшла… Ступила кілька кроків по мансарді. І тут хтось, підкравшись ззаду, огрів її чимось по голові, й вона впала. Коли отямилася, зрозуміла, що сталося, і попросила сусідів зателефонувати нам. Оце й усе. Вам мало?