Переступаємо поріг мансарди. Відвідувач забув вимкнути світло. Зупиняємось утрьох біля дверей.
— Ви ввійшли, — підбадьорюю я її, — і де ви зупинились?
Лукреція Будеску розгублено оглядається навколо, ніби шукає точки опертя.
— Я ступила два-три кроки й зупинилась…
— Зупинились. Чому?
— В мансарді нікого не було. Я злякалася й давай гукати: «Пане прокуроре, пане прокуроре!» Потім у мене потемніло в очах…
— Де ви впали?
— Якраз де я оце стою.
Не обов’язково бути слідчим, щоб зрозуміти, що тут сподіялося. Невідомого, який проник у житло Крістіана Лукача, заскочила зненацька поява жінки, він поклав позбутися її й огрів чимось по голові.
Раптом Лукреція Будеску мляво запитує:
— Сусіди кажуть, він сам повісився… Це правда?
Приголомшений Беріндей нагадує їй:
— А хіба не ви перша ввійшли до кімнати й побачили?..
— Я не пам’ятаю, — покірно пояснює вона, ніби тільки тепер налякана цією звісткою.
— Атож, він повісився, — підтверджує прокурор.
Я оглядаю все навколо, мене діймає найпростіше запитання: невідомий зірвав сургуч, у нього був ключ, яким він одчинив мансарду. Зриваючи пломбу, він ішов на ризик. З якою метою? Чого він тут шукав? Потрібно мати якусь надзвичайну причину, щоб зважитися проникнути в опечатану кімнату. Те, як він позбувся нещасної жінки, дозволяє думати, що той чолов’яга досить досвідчений чи принаймні з неабияким самовладанням.
Поволі обстежую мансарду. Прокурор не відстає від мене ні на крок. Лукреція Будеску стоїть стовпом. Всі речі в Лукачевім житлі на своїх місцях, як ми залишили їх уранці, — у мене на це добра пам’ять слідчого. Може, незнайомець так і не знайшов нічого з того, чого шукав? Чи йому завадила Лукреція Будеску, і він мусив припинити пошуки? Або злякався, що зірвав з дверей пломбу, і махнув на все рукою?
Але коли я заходжу за ширму, що відокремлює кухню від кімнати, мені одразу здається, ніби щось тут не так. Я пригадую, що одна з табуреток стояла біля газової плити. І не помиляюся. Хтось пересунув її до ширшого й нижчого дахового віконця, через яке ледь просочується бляклё світло осіннього дня. Пробую його відчинити — чорта з два! Прошу Лукрецію Будеску підійти до мене.
— Де звичайно стоїть ця табуретка? — запитую я, водночас бажаючи перевірити свою пам'ять.
Жінка ще більше блідне якоюсь жахливою блідістю, мовчки показує рукою на газову плиту, і помітно, як їй рука дрібно тремтить.
Я стаю на табуретку і мало не вдаряюся головою об стелю, а ті двоє ошелешено дивляться на мене. Віконце — сантиметрів вісімдесят завширшки і близько п’ятдесяти заввишки — якраз у мене перед очима. Помічаю, що засувка у вікні в поземній поставі. Не думаю, щоб учора ввечері або сьогодні вранці вікно було відчинене. З табуретки зиркаю на Лукрецію — її руки, що все тремтять, виказують її збудження.
— Ви, мабуть, мили й це віконце, чи не так?
Вона стомлено киває головою і відказує:
— Еге ж… он те, вище, ні… — уточнює вона. — Його мив Крістінел, бо мені не дотягтися до нього.
— Воно завжди зачинене?
— Так. Він одчиняв його, коли сам бував удома. Якось лишив його незачиненим, схопилася буря, кімнату залило водою.
Я відчиняю віконце. Але щоб звідси побачити даховий схил, який круто спускається до ринви, доводиться звестися навшпиньки. Прямо переді мною — сірий клапоть неба, далі стіна сусіднього будинку. Я опускаю очі нижче й уважно розглядаю дах. І раптом бачу в ринві металеву коробку. Не треба особливої фахової спостережливості, аби виснувати, що предмет або був викинутий у віконце, або скотився вниз у ринву, застряг там руба, саме руба, а то мені б його нізащо не помітити. І хоча очі мої сльозяться від напруги, я ні хвилини не сумніваюся, що це коробка з-під медичного шприца. Якби вона не зачепилась там, то неодмінно впала б униз, на подвір’я перед будинком…
Я мовчки злажу з табуретки й очима показую прокуророві на ринву. Той розгублено міряє мене поглядом, мов перевіряє, чи я не здурів, але слухняно стає на табуретку. Він вищий за мене, і йому не треба зводитись навшпиньки.
— Бачите?
— Що я маю бачити?
— В ринві, певна річ, не на дереві ж!
Поруч зі мною горбиться Лукреція Будеску, намагається погамувати нервовий тик.
— Бачу… коробку.
— Як, по-вашому, що це за коробка?
— Металева… Шприц! — здогадується прокурор, не зводячи очей з ринви. — Неймовірно!
У жінки раптом виривається протяглий стогін.
— Що з вами? Нездужається?
— Я зараз блюватиму! — белькоче вона і прожогом кидається до виходу.