Прокурор зліз додолу, і ми обоє дивимося в бік дверей. Я відчуваю свою провину — занадто великий тягар поклав на її плечі.
— Чудна істота! — шепоче їй услід Беріндей, здивований її несподіваною поведінкою.
— Ну що ви скажете?
— Жодного сумніву, коробку викинуто з мансарди.
Я сміюся, потішений своєю знахідкою.
І жодних сумнівів, що тип, який проник у мансарду, пробував забрати речовий доказ, але щось йому завадило, і він викинув коробку туди, де, на його думку, її не знайти. В обох випадках, я гадаю, той тип був своїм у студентовім домі.
Знову стаю на табуретку, міряю очима ширину віконця і кажу прокуророві про свій намір:
— Такий глистюк, як я, легко пробереться на дах.
Прокурор жахається:
— Ви що, жартуєте з долею?
Я сміюся. Ще б пак, не бути веселим: внутрішній голос підказує мені, що саме в цій коробці ключ від розгадки таємниці.
— Я вмираю від цікавості… Ясно, товаришу прокуроре? Я певний, що там шприц, про який ми стільки говорили. Зараз же лізу на дах!
Одначе прокурор заперечує, силкується зупинити мене останнім доводом:
— Вас побачать з вулиці, з сусідніх будинків.
Проте я вже сам змінив план дій. Спочатку мені потрібен Григораш — «чоловік із торбою». Коробку треба діставати неабияк: безперечно, на ній відбитки пальців. Я ділюся думками з прокурором:
— Я збігаю до телефону-автомата, покличу сюди Григораша…
— Тільки хутенько, — просить прокурор. — А то мені тут самому страшно.
Я мчу сходами. На мить зупиняюся біля покою Лукреції Будеску, чую звідти її нервовий плач — вона схлипує зовсім як дитина. Я не заходжу. Може, так їй легше буде виплакатися. «Чудна істота», — сказав прокурор. Але чому? Чим викликані її сльози? Лише тим, що вона стара панна, глибоко прихильна до Крістіана Лукача, мабуть, через свою закоханість у нього, а може, сльози пояснюються недавніми млостями?
Навпроти, через дорогу, кав’яренька, де я знаходжу телефон. Перш ніж запрацювати, нахабний апарат жадібно ковтає три монети. Григораш, на щастя, на місці й обіцяє за десять хвилин прибути.
Я вірю його словам, його професійній сумлінності. Великий детектив Шерлок Холмс мав непогану лабораторію. Проте й він навряд чи довів би до кінця більшість своїх розслідувань, коли б не мав у лабораторії доброго й, головне, вірного друга лікаря Ватсона.
Словом, у мене з сірою речовиною все гаразд — гріх прибіднюватись! — але мені важко було б обійтися без Григорашевої допомоги. Це як на футболі. Григораш саме той гравець, з чиїх точних пасів я створюю «голеву ситуацію». Я забиваю «гол», я підскакую, ніби Ейсебіо, з радощів, мені аплодують «трибуни», а проте в моєму успіхові є заслуга й мого товариша, який вивів мене на «ударну позицію». Звичайно, таке порівняння — як і будь-яке інше — кульгає на обидві ноги. По-перше, у нас, в карному розшуку, коли шеф прямо чи якимось іншим робом тобі «аплодує», це неабияке свято. Тут у мого шефа є навіть принцип: «За що тебе, шановний, розхвалювати? За те, що піймав злочинця? Так це ж твоє ремесло! За це тобі держава платить гроші. Хіба плещуть у долоні токареві найвищого розряду за бездоганно виготовлену деталь?»
Може, він і має радію. Але добре слово, вчасна похвала без «овацій» підносять настрій, зігрівають душу і завжди допомагають.
Проходжу знову повз покій Лукреції Будеску, зупиняюсь. Плачу вже не чути. Чи то жінка заспокоїлась, чи то вийшла з кімнати.
Прокурор никає по мансарді, нервово пахкає сигаретою.
— Гей, пане, я тут помираю з нудьги. Ну що, зателефонували? Приїде?
Я переказую йому розмову з Григорашем, звертаю його увагу на те, що чув плач Лукреції Будеску. І скоса поглядаю на «своє віконце» — правильний прямокутник сірого неба.
— Я ще раз перегорнув малюнки Крістіана Лукача, — хвалиться Беріндей.
Лише тепер я помічаю на ліжку течку зі шкіцами. Вона розгорнута на портреті Петронели Ставру.
— Він був з іскрою божою! — зітхає прокурор.
Я підходжу до ліжка й довго вдивляюсь у портрет. Беріндей висловлює свою думку:
— Гадаєте, могла вона?.. Адже вона студентка медицини…
Хоч яка приваблива ця гіпотеза, я поки що її заперечую:
— Це було б надто просто… Навряд!
Прокурор заінтригований моєю категоричністю. Він вимагає доказів. Ну що ж, ось вони:
— Ви забуваєте про удар, що його хтось завдав Лукреції Будеску. Такі сильні удари до снаги здебільшого чоловікам.
Це його не переконує, він заперечує:
— Ви ж іще не бачили, яка вона з себе. Може, висока, спортивного типу, дужа… і приходила сюди не сама, а з новим її коханцем, заради якого покинула Крістіана Лукача.