— Фотографії для родинного альбома! — гукає Григораш.
Його слова нагадують мені про Лілі. Що б вона сказала, уздрівши мене отут, на краю даху?.. Я стиха зводжусь на ноги із здобиччю в руці й обережно займаю вихідну позицію. Переводжу подих, потім сантиметр за сантиметром спинаюся по даху до вікна. Піт ллється з мене градом. Сходження видається набагато довшим, ніж спуск, може, тому, що увага моя скупчена й на «здобичі».
— Кинути пасок? Я підтягну тебе! — озивається Григораш, який пильнує за кожним моїм рухом.
— Краще звільни мені «вихід»! — кричу йому. Мене хитає, і я відчуваю, як від хвилювання горло перехоплює спазм.
Григораш зникає в глибині кімнати. Останні кроки даються страшенно важко, нарешті я біля вікна. Григораш простягує зсередини руку, щоб забрати коробку. Віддавши її, зразу відчуваю полегкість, немов камінь з душі спав. Кілька хвилин я стою під холодними поривами вітру. Хлопчаки знизу махають мені руками. Я присідаю, опускаю ноги у вікно, намацую ними табуретку і стрибаю на підлогу. Піт заливає мені очі, я ледве дихаю.
— Шановний, — зривається на крик прокурор, — навіть не знаю, як вас назвати! Хто ми — криміналісти чи каскадери?
Григораш. відповідає йому в тон:
— Головне — коробка, шановний прокуроре, а решта все — пусте!
Обережно звільнивши коробку під мого носовичка, він сідає на табуретку н оглядає здобич, мов яку коштовність. Потім вказівними пальцями намагається підважити покришку. Це йому вдається.
— А ось і шприц! — вигукує він радісно. Зачаровано дивиться то на мене, то на прокурора і додає: — Ви вже не гнівайтесь, я його вийму лише в лабораторії.
Я підганяю його:
— Забирайся звідси геть і негайно берися до роботи!
Я задоволений: таємниця смерті Крістіана Лукача починає потроху розкриватись. Ампула, шприц, морфій… Мусять же кудись вести ці сліди!
Коли за Григорашем зачиняються двері, у мансарді западає мовчанка, яку лише згодом порушує прокурор:
— Цікаво, чий це шприц?
А мене хоч викрути, так я впрів: залюбки освіжився б оце під душем!
— Хтозна, мо’, Григораш знайде на покришці «візитну картку» і задовольнить нашу цікавість.
Я закурюю й собі. Прокурор у задумі сновигає по кімнаті й раптом зупиняється якраз під гаком, на якому висів учора Крістіанів труп. Та він не клопоче собі цим голови.
— Гадаєте, вчора ввечері шприц був тут, у кімнаті, а ми його не помітила? А може…
Він не закінчує фрази, дивиться очікувально на мене. Я завершую його думку…
— … а може, злочинець навмисне приніс його назад, щоб ще більше заплутати слідство, розуміючи, що ми напевне знайшли на місці події ампулу?.. Ні, навряд… Той тип, який зірвав пломбу і проник у мансарду…
— З допомогою ключа від неї… — додає прокурор, — … проник сюди, щоб убити зразу двох зайців: згадавши про ампулу, впевнитися, чи вона ще там, де він її забув, і водночас пересвідчитися, чи не знайшли ми шприца, й забрати його звідти… Він зважився на це, переконаний, що ми повірили в самогубство.
— Отже, ви схиляєтесь до думки, що це вбивство?
— Так. Ненавмисний або ж цілком свідомий злочин!
Прокурор задоволено посміхається:
— Отже, капітане, ви вже не гніваєтесь на мене, що я зіпсував вам учорашній вечір?
— На це я відповім лише того дня, коли справу буде закрито.
— Їх було двоє? — нетерпеливиться Беріндей.
— Ну чого ви причепились, як шевська смола! — я спересердя гашу сигарету. — Мене влаштовує й один, хоча не відпадає, що їх могло бути й двоє. Давайте хоч з формальностями покінчимо! Мені треба сьогодні ще поговорити з Петронелою Ставру.
— Тепер ви її підозрюєте?
— Поки що я не підозрюю нікого.
— Я сходжу по Лукрецію Будеску, — зголошується прокурор. — І запитаю її також про ключі.
— О’кей!
Він залишає мансарду. Я чую його кроки на сходах. Підходжу до віконця, зачиняю його. Табурет ставлю на місце. Повертаюсь на середину мансарди і, згорнувши руки на грудях, неквапливо оглядаю кімнату, яка ще й досі зберігає відбиток особистості Крістіана Лукача.
«Хлопче, що ж сталося з тобою? — Я ловлю себе на тому, що звертаюся до нього, як до давнього приятеля. — Кому було на руку, щоб ти пішов з життя? І чому?.. Чи, може, це просто нещасливий випадок? Якщо тебе справді спіткав напад і конче потрібно було тамувати біль, чому ж ти не викликав «швидкої»?
Заглиблений у свої роздуми, я й не помітив, як відчинилися двері. Й аж здригнувся, коли почув прокурорів голос: