— Її нема в кімнаті. Пішла… нібито пішла в церкву. Я довідався в якоїсь старенької з родини Цугуїв.
— Пішла?! — вигукую я.
Трясця його матері, й цього разу доведеться відкласти оформлення протоколу.
— Що будемо робити?
Я знову відчуваю голод. В «Експресі» я тільки заморив черв’ячка. Мамі теж не зателефонував. А тепер, на превеликий мій жаль, відчуваю, що так і не виберу часини, щоб зателефонувати.
— Знаєте, про що я вас попрошу… У мене сьогодні після обіду ще сила-силенна справ… Заходіться, будь ласка, самі коло свідчень Лукреції Будеску.
Прокурор Беріндей дивиться на ручного годинника й обережно відповідає:
— Дозвольте вам сказати, що ось уже майже година, як мій службовий час закінчився. Але й мені може закортіти в кіно, й, зрозуміло, я піду не сам. На того ж таки «Зорро». Скажіть, чи вільно мені хоч раз у тиждень подивитися фільм?
Я розреготався… Згодом кажу:
— Хочу, щоб ви сьогодні не втрачали зв’язку. Може так статися, що ввечері ми будемо ще потрібні один одному, — і рушаю до дверей.
— Я теж іду! — вирішує прокурор. — Відвезу вас, десь підвечеряю і повернусь сюди, щоб закінчити розмову з Лукрецією Будеску.
— Двері опечатаємо?
— Так, неодмінно.
Біля дверей я зупиняюся, розчиняю їх навстіж і зачиняю знову. І так кілька разів. Прокурор дивиться на мене з роззявленим ротом.
— Ви що, бавитесь, капітане?
— Крізь ці двері нічого не чути, — звертаю його увагу. — Вони звуконепроникні.
— Чого ж тут дивуватись? Я з першого погляду переконався, що молодий Лукач добрий господар. Якщо хочете знати, двері до моїх апартаментів теж не пропускають звуку.
— Звідси напрошується висновок, — беру його на глузи, — що із нашого прокурора добрий господар.
Беріндей, готуючись уже втретє опечатувати двері, вносить ясність:
— Не я господар, а моя дружина.
Я не відповідаю. Спостерігаючи, як повертається ключ у замковій шпарині, кажу сам собі: «Двоє мали ключі від цих дверей: Лукреція Будеску і Петронела Ставру». Мимоволі зіставляю асоціативно дві деталі, що можуть стати доказами провини: шприц і ключ.
— Я б із задоволенням, — ділюсь із прокурором ідеєю, що несподівано спала мені на думку, — порозмовляв з Петронелою Ставру саме тут, де жив її колишній кований.
Прокурор закінчив вовтузитися з дверима. Глянув на мене байдуже й відказав:
— Непогано б! Але тут потрібні правничі підстави, інакше не маємо права… Ходімте!
Зупиняємося на мить біля дверей Лукреції Будеску, стукаємо. Ніхто не відгукується.
— Довго щось вона молиться в церкві! — зауважує прокурор. — Куди вас підвезти?
Небо заслане хмарами, щомиті готовими пролитися дощем. А я без плаща, не кажучи вже про те, що мені холодно. Та ніколи звертати на таке увагу.
— На роботу.
— Добре було б, якби ваша контора виділяла хоч трохи бензину для цієї машини, — пускає шпильку прокурор, коли його «трабант» рушає з місця.
— Та це ж мотоцикл, а не машина! — плачу йому тією самою монетою.
— Хай і так! Та погодьтеся, цей мотоцикл на чотирьох колесах тільки те й робить, що возить вас по всьому місту…
Він має слушність. І тут я згадую обіцянку своїй нареченій купити такий ось «трабант», само собою зрозуміло, коли ми вийдемо з загсу.
У кабінеті знаходжу підкладену під телефон записку від Поваре:
«Вельмишановний, тебе шукала Лілі, а мама твоя веліла мені нам’яти тобі вуха… Знов щось утнув? Справа фарцівників дуже смердить. Я зібрав деякі відомості, розкажу при зустрічі. До речі, щоб не забути, телефон Петронели Ставру — 7–38–63. Про всяк випадок. П.».
До чого уважний хлопчина, цей Поваре! Одне забув пояснити: куди він зник і де його можна знайти при потребі. Теж так, про всяк випадок. Проте за номер телефону Петронели Ставру я ладен пробачити йому все. Знімаю трубку, накручую номер і чекаю. Відповідає чоловічий голос, що спочатку збиває мене з пантелику, одначе я швидко зорієнтувався.
— Квартира Радована?
— Одну хвилинку, будь ласка, — ухиляються од відповіді на тім кінці телефонного дроту.
За кілька секунд чую в трубці трохи розгублений жіночий голос:
— Що вам потрібно?
— Пані, — прикидаюсь я дурником, — товариш Радован повернувся з-за кордону?
— Хто його питає?
— Майореску, його давній приятель. Я теж нещодавно приїхав із закордонного відрядження, — брешу на чім світ стоїть.
— Ні, пане, ще не повернувся.
— А ви не знаєте, коли він повернеться?