— Принаймні не раніше, ніж через три місяці.
Прошу пробачення за те, що потурбував, дякую за інформацію і кладу трубку. «Отже, вона вдома. Можна скласти їй візиту. І я це зроблю якнайшвидше». Я вже забув про голод, що не зателефонував мамі, нареченій. Замовляю машину, і мені її одразу дають.
Ще нема й п’ятої. Я називаю водієві адресу.
— Це ж близько від мого дому! — радіє той такому збігові обставин.
— Мчи щодуху! — підганяю його, пам’ятаючи про народне прислів’я: «Кошіль клепле, поки тепло!»
Водій ніби тільки й чекав цього, одразу рвонув з місця. Я заплющую очі. Не хочеться нікого бачити. Повертаюсь у думці до Петронели Ставру. Завдяки намальованому Лукачем портрету мені неважко уявити її — вродливу й привабливу. Хоча голос, почутий по телефону, видався мені якимось згаслим, утомленим, обережним, безвиразним… Та, може, це її манера розмовляти. Є чимало жінок, що опанували такий собі страдницький тон людей, безмежно втомлених життям. А може, вона хвора… Якщо я застану там чоловіка, що відповів мені по телефону, вважай, одним пострілом убив двох зайців.
Пробка. Водій незадоволено бурчить: доводиться стати в хвіст автобусові, що повзе мов черепаха.
— Що будемо робити, капітане, з таким рухом? — запитує мене водій.
Я не відповідаю: думки мої заполонені іншим. Перед моїми очима постає портрет Петронели Ставру. Чи захоче вона відвідати житло колишнього свого коханого?
Знову різко гальмуємо. Я мало не пробиваю головою бічне скло. Але водія гріх звинувачувати. Адже я сам наказав йому поспішати. Ось він і жене, не зважаючи ні на що…
Десь хвилин за п’ять я стою перед будинком, ще за дві-три — перед дверима квартири, де живе Петронела Ставру. Оперативність, з якою розшукав потрібний номер, я завдячую не лише точності адреси, яку здобув Поваре, а й віртуозній майстерності водія. У тьмяному світлі лампочки ледве розрізняю під кнопкою електричного дзвоника ініціали студентки. Натискую на кнопку, звучить мелодійний дзвінок. Стаю трохи осторонь, щоб мене не помітили у вічко. За дверима — ані шелесь! Дзвоню ще раз. І знову з тим самим успіхом. Зиркаю на годинника — збігло не більше як десять хвилин після телефонної розмови. Знову натискаю на кнопку і вже не відпускаю руки. І тут чую її голос:
— Хто там?
До мене одразу повертається добрий гумор.
— Прошу вас, мені потрібна Петронела Ставру.
За дверима залягає тривала мовчанка, яку можна пояснити хіба тим, що там умить розгнівались на мене.
— Ви, ви мені потрібні, товаришко Ставру! — заявляю навпростець, наче давній знайомій.
Я переконав її. Вона поволі відчиняє двері, ніби смертельно когось боїться. Я впізнаю її з першого погляду… Хоча мене й вражає блідість вродливого обличчя, запалі, сповнені невимовного страждання очі. «Вона плакала! — здогадуюсь я. — Отже, знає… Хто ж її повідомив?»
— Що вам потрібно? — безбарвним голосом запитує вона.
Дівчина й гадки не має запрошувати мене до господи.
І добре робить — звідки їй знати, з ким має справу. Я виймаю посвідчення, відрекомендовуюсь. Очі її вмить сповнюються жахом.
— Мені хотілося б поговорити з вами.
Моє прохання й зовсім збиває її з пантелику, вона бурмоче щось незрозуміле. Згодом, ніби згадавши про щось, опускає очі додолу, ніби натякає, що вона не зодягнена для гостей: на ній халат, з-під якого визирає нічна сорочка.
— Прошу вас зачекати кілька хвилин…
Ох, цей відомий привід: перевдягання! Що ж, нічого не вдієш. Стою під дверима, мов вірний пес. Будинок, видно, готельного типу: обабіч довгого коридора вишикувалися двері в однокімнатні мешкання. На сходах чути невгамовний галас дітвори. Яке це щастя, що я по мешкаю в такому будинку!
Петронела Ставру знову з’являється на порозі й впускає мене. Вона лише змінила халат. Одягла не такий прозорий, як перший. Запрошує мене до покою. Входжу, певний, що зустрінуся з чоловіком, який узяв телефонну трубку. Ба — дівчина в кімнаті сама. Може, він ще не живе з нею під одним дахом.
Я усвідомлюю, що моя поява в цій кімнаті була небажана й несподівана: ліжко навіть не накрите ковдрою. На паркеті, поряд з ліжком, попільничка, де повно недопалків. Біля дверей стоїть крісло. Якраз у нього й запрошує мене сісти Петронела, а сама сідає на краєчку ліжка.
Я вже розтулив був рота, щоб говорити, але Петронела Ставру випереджає мене:
— Я знаю, чого ви прийшли, — глибоко зітхає вона, й на очі їй навертаються сльози. Петронела виймає з кишені халата зім’яту хусточку й заходжується їх витирати. — Мені вже відомо!..
Я почуваю себе ні в тих ні в сих. Проте не зводжу з неї погляду. Вона молодша за мене, на мою думку, десь років на дванадцять, і хоча професійного досвіду мені не позичати, але в таких от буденних справах я ще гублюсь. Якийсь парадокс, але це справді так, хоча й не слід шукати тут якоїсь містики. Ось і тепер сиджу, як зурочений, не знаю, що сказати дівчині, чим її втішити. Зрештою, хай наплачеться досхочу, гадаю, це не потриває довго. А я тим часом огляну покій. Стандартні меблі ледве вміщуються на неповних вісімнадцяти квадратних метрах площі. Зліва двері — мабуть, ведуть на балкончик. Праворуч від мене, над невеличкою етажеркою з книжками, висить портрет Петронели, намальований вуглиною, безперечно, рукою того ж таки Крістіана Лукача; він трохи інший, ніж знайдений у мансарді. Тут художник схопив трохи засоромлений, опущений додолу погляд своєї коханої, густе довге чорне волосся майже наполовину приховує обличчя… Неподалік, біля етажерки, помічаю медичну торбину. «Шприц!» — блискавично пригадується металева коробка, знайдена на даху мансарди.