Сухо запитую:
— Коли ви дізналися?
Намагаюся говорити так, щоб не порушити жалобного душевного настрою Петронели Ставру. Дівчина підводить голову, показуючи своє вродливе, трохи довгобразе обличчя, — воно ніби й таке і ніби не таке, як на портреті.
— Три чи чотири години тому. — В неї червоні, заплакані очі. — До мене на перерві на факультет заходив його двоюрідний брат… Від нього й довідалася… — Підносить хустку до очей і шепоче: — Я не вірю в це, боже!
— Від Тудорела Паскару?
Вона здригається, певно, здивована моєю обізнаністю.
— Ви знайомі з ним? Так, він приніс мені звістку. Це правда, що Крістіан не залишив ніякого прощального листа?
Киваю їй головою і прошу дозволу закурити. Петронела підводиться — вона висока на зріст, з тонким і гнучким станом. Бере з підлоги попільничку, вибачається і йде в передпокій, звідки двері ведуть на кухню й у ванну. Оскільки кімната освітлена сонцем, а в передпокої морок, мені не вдається помітити, куди вона вийшла. Дівчина швидко повертається з порожньою попільничкою, ставить її на бильце крісла, праворуч від мене, знову присідає на ліжко. Я дістаю з кишені коробку сигарет «Снагов».
— Курите?
— Ні, дякую. — її квола мова зараз дуже контрастує із здоровим виглядом юної, але вже зрілої жінки.
«Отже, не курить, — подумки збираю інформацію. — Тоді хто ж наповнив попільничку недопалками сигарет «Кент»? Довгенько треба було йому побути в цих стінах, щоб наповнити її! Безперечно, тут був не хто інший, як її новий приятель, про якого згадував художник Братеш».
— Ви кохали Крістіана Лукача? — запитую несподівано для себе зовсім не те, що я намислив був заздалегідь. Дурнішого запитання не придумаєш, але сказаного вже не повернеш.
Проте відповідь дівчини виявляється сюрпризом для мене: її слова свідчать, що Петронела Ставру аж ніяк не пригнічена моєю присутністю.
— Пробачте, будь ласка, це і є мета вашого візиту?
Вона дивиться на мене крізь сигаретний дим і, певно, розуміє недолугість мого запитання.
— Так, — підтверджую я.
— Чому вас це цікавить?
«Еге, дівчина не тільки вродлива, але й собі на умі, — відзначаю подумки. — Не так-то легко погодиться вона розмовляти на інтимні теми, хоч би й наодинці з капітаном міліції!»
— А тому, що Крістіан Лукач не залишив прощального листа, аби пояснити свій згубний крок.
— І яким же правом ви домагаєтесь пояснень під мене?
Зізнаюсь, я не чекав од неї такої мови, тим більше, що в її голосі не лишилося й сліду від утоми чи знемоги. Я мало не розгубився.
З погляду закону я не мав жодного права ходити до неї додому й ставити такі запитання. Лише прокурор має таке право, та й то, коли вже встановлено факт самогубства. Мені ж іще треба довести, що це було: самогубство чи вбивство. І діяти, виходячи з двозначності випадку. Розмовляти з нею про самогубство, а думати про те, що Крістіан Лукач міг стати жертвою злочину. Але говорити про злочин можна буде тільки після досліджень у лабораторії коробки зі шприцом. Ось чому мій візит сюди не зовсім офіційний, і я мушу визнати це вголос:
— Знаєте, я був там, у мансарді, й знайшов у течці ваш портрет, намальований Крістіаном Лукачем… — Я замовкаю на півслові. Ми з нею ніби переслідуємо одну й ту саму мету: виявити силу і слабкість кожного з нас…
Несподівано для мене вона пропонує:
— Може, вип’єте щось? Коньяку? Мартіні?
Судячи з інтонації, вона змирилася з доконечністю розмови зі мною. Я вибираю коньяк. Бар вмонтовано прямісінько в книжкову стінку «Дана», і я вільніше вмощуюся в кріслі, спостерігаючи за Петронелою Ставру в ролі гостинної господині. Краєм ока помічаю, що бар ущерть заповнений пляшками з чужоземними етикетками, які декому й не снилися: «Енессі», «Метакса», «Джонні Уокер», «Мартіні». Звідки у неї смак до дорогих і вишуканих трунків? І скільки ж це треба грошей, щоб задовольнити цей смак? Хоча, можливо, цей бар — власність товариша Радована, нашого торгпреда за кордоном?