Я підводжуся, страшенно незадоволений, що моя спроба виявилася марною. Немає рації наполягати, закон на її боці. На превеликий подив, Петронела Ставру, передумавши, хапає торбину й розгнівано тицяє мені під носа:
— Прошу! Вгамуйте свою цікавість! Щоправда, моя майбутня професія гінекологія, але вам однаково ні в чому мене підозрювати.
Чи ба, куди вона хилить! Її спалах гніву має, отже, ще одне пояснення. Сумка поки що в її руках, і я маю час передумати й рушити до виходу. Але професійна спокуса й цього разу бере гору. Я хапаю торбину й, відійшовши на крок, розщібаю її. Зазирнувши всередину, здригаюсь. Так і є! Запитую:
— З сумки начебто щось пропало?
Вона часто закліпала очима.
— Авжеж! Шприц, — зізнається дівчина.
Моє зацікавлення пропажею залишає її байдужою.
— Де він?
Вона видивляється на мене крізь сигаретний дим і відповідає з незворушним спокоєм:
— У мене його вкрали.
— Як це? — здивовано запитую. — Коли?
— Три дні тому.
— Де?
— На жаль, — точно не скажу. Може, на факультеті, а може, в лікарні… чи ще де-небудь. Знаю, що коли позавчора ввечері сусідка попросила зробити її дитині укол, я побачила, що шприц зник.
— Хіба ви не користувались останнім часом торбиною?
— Чом ні… — і раптом зривається на крик: — Що вам, домнуле, ще треба від мене? Годі! Буде! Досі я чемно й терпляче слухала вас. А ви мене роздягали очима! Тепер знов узялися підозрювати у зв’язку з цим шприцом… Прошу вас…
І вона знервовано рушає до дверей. Тобто дає зрозуміти, що мені треба ушиватися. Що й казати, вскочив, як жаба в жар! Ба, так воно й було — на якусь мить я справді ніби роздяг її очима. А вона витонченим жіночим інстинктом відчула цей момент чоловічої слабкості. На моєму місці було б безглуздям заперечувати щось чи наполягати на своїх запитаннях. І я йду до дверей, але, перш ніж вийти, зупиняюсь і, гречно подякувавши їй за терпіння та щирість, кажу, дивлячись на годинника:
— Зараз чверть на сьому… Я цілком офіційно запрошую вас відвідати між дев’ятнадцятою годиною тридцять хвилин та двадцятою годиною наше управління на Каля Вікторієй, щоб дати деякі свідчення. — Я дістаю з кишені візитівку й подаю їй. — Вам буде замовлено перепустку.
— Для чого? — нервується вона.
— Щоб розпізнати один предмет.
Я відчуваю, як вона напружується і цідить крізь зуби:
— Який предмет?
— Шприц.
— Чи не думаєте ви, що це мій шприц?
— Поки що нічого не можу стверджувати.
— Але натякаєте… оцим своїм запрошенням до міліції.
Проте я показую, що розмова закінчена. В напівтемний передпокій просмикується вузенький промінчик світла з кімнати. Мені добре не видно, але я міг би заприсягтися, що одні з дверей, чи то на кухню, чи то у ванну, безшумно зачинилися. Петронела як господиня перша підходить до вхідних дверей і відчиняє їх. Я об щось перечіпаюсь і, заточившись, натикаюсь на неї. Прошу вибачення і виходжу. Вслід мені Петронела проказує слова прощання так само мляво, як і на початку моєї візити.
На вулиці владно вступив у свої права темний осінній вечір. Машина чекає на мене. Водій махає рукою. Я відповідаю йому, показуючи на найближчий телефон-автомат. У мене Промайнув один здогад, і я мушу негайно його перевірити. Накручую номер Петронелиної квартири. Через кілька секунд до телефону підходить чоловік. Для нього в мене заготовлене запитання:
— Квартира лікаря Влада?
— Ви помилилися, товаришу.
Отже, інтуїція не підвела. У квартирі весь час, поки я розмовляв з колишньою коханкою Крістіана Лукача, був хтось третій, а саме: власник пантофлів, курій, що залишив недопалки «Кента», новий коханець студентки. Той самий чоловік, про якого згадував у нашій розмові художник Валеріан Братеш.
Я весело йду до машини. Мої відвідини виявилися плідними. Ще виразніше вимальовується версія нещасливого випадку, щоб не сказати злочину. Звичайно, останню риску під всіма цими гіпотезами підведуть відбитки пальців на шприці та коробці, в якій його знайдено.
Водій, відчинивши дверцята машини, повідомляє, що мене розшукував по телефону капітан Поваре.
— Куди тепер?
— В управління.
Викликаю по телефону Поваре.
— Хух, як добре, що ти подзвонив! — полегшено зітхає мій бойовий побратим. — Де ти? Десь біля проспекту Друмул Таберей?
— Горить щось?
— Горить! Тебе шукає по всіх усюдах прокурор Беріндей… Він чимось знервований…
— Через мене?
— Ні! Через Лукрецію Будеску… Вона зникла! Й досі не повернулась додому. Весь будинок на Ікоаней на ногах. І Григораш хотів перебалакати з тобою. Не кажу вже про те, що двічі шукала тебе по телефону Лілі.