— Все гаразд. За десять хвилин буду. Запроси до нас прокурора.
Пропажа Лукреції Будеску воскрешає в моїй пам’яті діагноз Петронели Ставру. Хвороблива пристрасть Лукреції Будеску до студента з мансарди не підлягає сумніву. Причеплива ідея! Любов старої панни! Куди вона в біса запропастилася? Пішла лишень в церкву помолитися. Чому вона не повернулася? Диво, та й годі, мене тривожать всі ці події, не йдуть з гадки. Хоч я й певний, що рано чи пізно вона Одвернеться додому. А ні, то знайдемо, на те ми й міліція…
Я запалюю сигарету, другу подаю водієві. Глибоко затягуюся. Гадаю, зараз я на шляху розгадки «двозначного» випадку. Мені конче треба поговорити з Григорашем, бо потім у мене, можливо, буде зустріч з Петронелою Ставру. Я певний, що Крістіан Лукач, потерпаючи від страшенного болю під час нападу, у відчаї звернувся до Петронели. Дівчина виявила слабкість, зробила йому ін’єкцію, але помилилася дозою, й це призвело до нещасливого випадку. Все ніби так, але залишається нерозв’язана проблема: хто дістав ампулу з морфієм? І як? Контрабандою? Чи її тримав про запас сам Крістіан Лукач? Чи її мала у своїй медичній торбині Петронела?
«Дачія» робить крутий ефектний віраж. Гальма скрегочуть і вищать по асфальту, як в американському кінофільмі. Цей віраж повертає і хід моїх думок. Лілі… Шукала мене. Ось уже вечоріє, вона розшукує по телефону, а мене й досі нема. Все за те, щоб порвати зі мною, мушу це визнати. Але що я можу вдіяти? Змінити фах? Ба ні, краще якийсь інший вихід… Але й від Лілі я просто так не відмовлюся, хоч би що там сталося.
Сидимо вчотирьох у нашому кабінеті: прокурор, Григораш, Поваре і я. На столі кухоль з водою, з якого ми по черзі вгамовуємо спрагу.
— Ну ось, ми його тут чекаємо, як бога, — зустрів мене насмішкувато прокурор, — а він десь там забув і про час, і про нас, розкошує карасями в сметані.
— Це було б непогано! — ковтаю з кухля води і витираю тильним боком долоні губи.
— Знову вона тебе шукала… сам знаєш хто, — нагадує мені Поваре.
Тільки Лілі мені зараз бракує! Нам і так не сидиться на місці. Свій погляд я одразу звертаю на прокурора і прошу його розповісти, що там приключилося, на вулиці Ікоаней.
— Капітане, хоч як мені шкода засмучувати вас, але Лукреція Будеску з церкви додому не повернулась. П’ять хвилин тому я розмовляв по телефону з Цугуями — її ще нема. А що справа вимагає, щоб було оформлено протокола, то я заходився її розшукувати. Я з’їздив у церкву, куди вона вчащає, побалакав із священиком. Він добре знає Лукрецію Будеску і бачив її сьогодні близько четвертої дня… А тепер десь носить її лиха година… Що будемо робити?
Знову мені пригадується діагноз, який Петронела Ставру поставила своїй «суперниці»… Гаразд, нехай і так, але куди могла щезнути Лукреція Будеску?
— Що будемо робити? — все домагається відповіді невідомо від кого прокурор.
— А що робити? Нічого не залишається, як чекати, поки знайдеться.
— А протокол?
Я розумію Беріндея. На даному етапі цей «двозначний випадок» однаково числиться і за прокуратурою, і за карним розшуком. Виконання ж формальностей, тобто підпис Лукреції Будеску під протоколом, автоматично перекладає справу на наші плечі.
— Треба чекати! — повторюю.
— І де її лихий носить?
Це запитання Поваре адресує, видно, особисто мені. Іншим разом я відповів би жартома, але зараз не до цього. Зненацька мені спадає на думку, що коли висновки Петронели Ставру щодо психічної неврівноваженості Лукреції Будеску слушні, то бідолаху слід шукати біля небіжчикової смертельної постелі. Я вигукую на все горло:
— Гадаю, з церкви вона подалася оплакувати небіжчика! В трупарню або в каплицю, якщо старий Паскару перевіз туди тіло.
Я сподівався побачити на їхніх обличчях глузливі посмішки, але всі сиділи на диво поважні…
— Пропоную послухати Григораша.
«Чоловік з торбиною» сидить на столі Поваре, звісивши ноги і втомлено опустивши очі.
— Мені вдалося точно встановити, що шприц, знайдений на даху, і той, яким було зроблено ін’єкцію морфію Крістіанові Лукачу, ідентичні. Хімічний аналіз підтвердив, що в шприці був морфій… Оце й усе.
Я розчаровано підскакую:
— Як це все?
Григораш посміхається у вуса, і в тій посмішці я читаю, що мене жде якийсь сюрприз.
— Зачекай трохи, буде тобі й бомба. Вели-и-кий сюрприз! На металевій коробці зі шприцом ми легко знайшли відбитки пальців. Дактилоскопічна експертиза встановила, що вони, безперечно, належать… Крістіанові Лукачеві.