— Тоді все ясно! — висновує Поваре. — Ось тобі й «глядач», про якого ти казав.
— Навіть якщо Петронела Ставру впізнає свій шприц, це аж ніяк не пояснить, чому на коробці відбитки пальців Крістіана Лукача, — з характерною для нього стриманістю застерігає мене Григораш.
Беріндей теж вважає за свій обов’язок поділитися з нами думками:
— Можливо, Крістіан Лукач просто позичив у неї шприц, а дівчина, дізнавшись про лихо, злякалася і стала заперечувати правду, нашвидку вигадавши версію, що його в неї вкрали.
Я благально поглядаю на Григораша, але на поважному обличчі друга мовби написано: «Не поспішай! Май терпець!»
Дзвонить телефон. Хоча Поваре й сидить поруч із ним, але підсуває до мене. І не помиляється. На протилежному кінці дроту моя наречена.
— Що поробляєш? — запитує вона солодко. — Хочеш, зайду по тебе?
Якраз цього мені й бракує! Відповідаю без викрутасів:
— Ні, люба моя. Якби ти тільки знала, скільки всього навалилося на мою голову! — Мій голос звучить жалісно, мов благає про помилування чи співчуття.
Проте Лілі вже давно відомі всі мої хитрощі. Наче нічого й не чула, вона провадить медовим голосом:
— Любий мій, ти не гніватимешся, якщо ми з Джорджікою підемо в «Савой», подивимося Пую Келіпеску?
Джорджіка — її колега по роботі, вони закінчили разом музичний ліцей, працюють обоє продавцями в крамниці «Романс». Віднедавна він почав виявляти цікавість до моєї нареченої. Ось чому я кажу:
— Гніватимусь.
— Ага, оце мені й треба було знати, любий мій, чи будеш ти гніватися. Так що ми пішли в «Савой»! — і зразу ж кладе трубку.
Моя посмішка вийшла досить кривуватою, і, боюсь, колеги здогадалися, що мені не мед.
— Вернімося до діла, — пропоную я. — У нас попереду ще ціла ніч. Нічого не вдієш, треба дочекатися появи Лукреції Будеску. Щодо Петронели Ставру, — дивлюся на годинника, — я певний, що моя розмова з нею тут, в управлінні, дещо прояснить.
— Якщо вона захоче бути відвертою! — Поваре хтозна-чому ставиться до мого задуму недовірливо.
Хотілося б, щоб моя репліка була веселішою. Ба! Знаю, що, кажучи про дівчину, я не підніс настрою, просто нічого кращого не спало на думку тієї миті.
— Вважай, що я теж не великий оптиміст, — несподівано поділяє скепсис мого колеги прокурор. — Наприклад, я не вірю, що Лукреція Будеску взагалі повернеться додому.
Григораш рішуче втручається в розмову.
— На мій погляд, у нас немає причин бути песимістами. Окрім усього іншого, нам пощастило роздобути дуже важливий доказ — йдеться про ампулу, — і в його силу я цілком вірю. Це і є той зайчик, що сам стрибає на сковороду…
Подумки я дякую Григорашеві й, не відповідаючи на скепсис прокурори ти Попоре, уточнюю спою позицію:
— Якщо Лукреція Будеску не повернеться додому опівночі, вам, товаришу прокурор, доведеться вчинити в її квартирі трус. Навіть якщо ми ризикуємо провести безсонну ніч, ми не повинні втрачати з вами телефонного зв’язку.
Прокурор без будь-якого ентузіазму широко розводить руками:
— Пусте, будемо сподіватися, що обійдеться…
— Не кажіть гоп, товаришу прокурор.
— Я мав вас за оптиміста, капітане! — Він повертає мені репліку, яку я кинув нещодавно Поваре. — Сімейству Цугуїв я дав номер свого телефону.
Ми уточнюємо з ним деякі технічні деталі, потім я прошу його бути присутнім при розмові з Петронелою Ставру, але він відмовляється:
— Шкода, але тут я не можу вам допомогти… В прокуратурі маю не менш нагальні справи. Якщо закінчите розмову з нею до дев’ятої, повідомте, будь ласка, мене про наслідки. А потім, як ми й умовилися, чекатиму ваших дзвінків удома.
Беріндей, широко всміхаючись, незграбно салютує по-військовому і залишає кабінет. Григораш збирається піти за його прикладом. Я прошу його затриматися.
— Страх заплутана справа! — зітхаю.
— На жаль, хотів би заперечити, але так воно й є, — погодився Григораш.
Я знаю, що нічого втішного він зараз не скаже: просто відчуваю потребу чути його м’який, рівний, тихий голос.
— У твоїй практиці траплялося щось подібне?
— Ні. Морфій взагалі, а тим більше в злочинах з таким наслідком, фігурує в нашій практиці дуже рідко, майже ніколи.
— Скажи мені, в який варіант ти більше віриш: самогубство чи злочин?
Григораш сміється: добрий гумор і спокій не полишають його за жодних обставин. Він докоряє мені:
— Хоч би яка була дурнюча справа, ми з тобою не на іподромі, щоб гадати, на якого коня ставити. Обидва варіанти досить суперечливі.
І вмовкає. Гадаю, він мовчить суто з виховною метою. Чекає, аби я сам вилив йому душу. Поваре слухає нас уважно, шанобливо, не висловлюючи свого погляду.