— Поки була неясність з відбитками пальців на коробці зі шприцом, я більше схилявся до варіанту «злочин». Тепер я мушу повернутися до первісного варіанту «самогубство». Гаразд! Але ти можеш уявити собі когось, хто б допоміг самогубці сунути шию в зашморг?
— Гадаю, так! — раптом порушує свою мовчанку Поваре.
Не тільки я, а й спокійний Григораш роззявляє рота, дивлячись на Поваре.
Якусь мить його гіпотеза здається мені просто безглуздою, але потім я починаю вбачати можливий зв’язок між нервовим розладом Лукреції Будеску і моїм запитанням тоді, в мансарді. Поваре має слушність: лише псих може допомагати комусь порішити самого себе… До того ж часті випадки непритомності Лукреції… Щоб ухопитися за цю нитку, мушу обговорити ще одну обставину.
— І як ти собі уявляєш оту сцену самогубства в мансарді?
Я ставлю Поваре в нелегке становище, але втручається Григораш:
— Я можу уявити собі ту сцену… хоча слово «уява» більше вживається в літературі, а не в криміналістиці… Можливо, коли Крістіан Лукач порвав з дівчиною, він почав виношувати ідею покінчити з собою і думав, як це зробити. Не відпадає, що він мислив за шаблоном, як і ви. Проте здоровий глузд, назвімо це так, примусив його, зрештою, відмовитися од своєї ідеї. Але тут якраз загострюється хвороба, він впорскує чи йому впорскують морфій, наркотик послаблює свідомість, а з підсвідомості зринає на поверхню думка про самогубство, воля його загальмована… і він справджує свій задум.
— Вибач мені, Григораше, — уриваю його, вражений вигаданим ним «сценарієм» самогубства, — але яка могла бути роль Лукреції Будеску в тій драмі?
— Ти запитав, чи можна уявити те, що сталося тоді в мансарді. Я тобі довів, що уява може витворити будь-яку ситуацію.
Паче змовившись із Григорашем наполягати на тому самому варіанті, Поваре додає й від себе:
— Лукреція Будеску зробила йому укол, після чого, бувши по вуха закоханою в нього, виконала всі його накази… Саме так загалом я уявляю її співучасть у самогубстві Крістіана Лукача.
Я сам напросився на цю дискусію, яка тепер починає мене нервувати. Бажаючи розвіяти фантазії моїх колег, рішуче заперечую:
— Ви забули, що Лукреція Будеску сама стала жертвою чийогось нападу і що завдяки цьому ми змогли натрапити на шприц!
— То й що? — не здається Поваре. — Вона могла чудово симулювати напад… А з якою метою, ми це, безперечно, з’ясуємо. З того, що вона зникла, можна зробити висновок, що жінка боїться викриття.
— Та ні… — не дуже переконливо заперечую я. — Вона проста жінка…
— Але психічно хвора, — аргументує Поваре. свою версію. — Відомо, що психопати наділені хворобливою уявою.
Я не можу втриматися, щоб не вколоти:
— У такому разі ти теж психопат! — Проте відразу ж опановую себе і повертаюся до суті нашої дискусії. — Ми так говоримо про стан здоров’я Лукреції Будеску, наче й справді в нашому досьє лежить історія її хвороби.
А Поваре й гадки не має відступати:
— Напевне, вона є, але до неї у нас руки ще не дійшли!
Григораш, розуміючи моє збудження, пробує повернути розмову до того, з чого розпочалася наша дискусія:
— Ми уявили, якою могла бути сцена самогубства. Неважко встановити в такому разі й участь Лукреції Будеску в ході цієї драми. Потрібно лишень узяти в неї відбитки пальців і порівняти з тими, що на ампулі.
— Ось нарешті ясний погляд! — вдячно вигукую я.
— Почекай, хлопче! — зупиняє мене Григораш. — У такий самий спосіб ми можемо довести, що маємо справу з ненавмисним убивством.
— Двозначний випадок! — зітхаю безнадійно.
— Саме так: двозначний випадок! Потрібно віддати належне професійній закоханості медексперта в свою справу, його внескові в подальший перебіг розслідування, бо без нього ми не помітили б двозначності події, повірили б у версію про самогубство — і злочинець святкував би перемогу.
— Говориш про двозначність, а сам схильний думати, що маємо справу зі злочином, а не самогубством, — з певним докором в голосі зауважує Поваре.
— Ти помиляєшся, — пояснює далі Григораш. — На даному етапі я допускаю обидва варіанти. Виходячи з того, що вже встановлено, на мою думку, ми маємо діло з недосвідченим, проте дуже винахідливим злочинцем.
— Чому недосвідченим? Чому винахідливим? — Я зриваюся з місця, заінтригований новою Григорашевою думкою.
— Бо, замисливши злочин, він дуже вже намагався вчинити його бездоганно. Я допускаю, що він стер свої відбитки пальців із коробки, шприца, а замість них залишив відбитки пальців Крістіана Лукача. Припустімо також, що від хвилювання він забув на видноті ампулу… Гадаю, що саме заради ампули він мусив повернутися назад, на місце злочину, а заодне й подивитися, що з коробкою, чи там вона, куди він її кинув. А тут якраз принесло Лукрецію Будеску.