У чому ж звинувачуються оці п’ятеро? Ось уже близько трьох років вони спекулюють валютою, дефіцитними імпортними товарами, які ввозяться контрабандою в країну, причому мають свій оригінальний стиль «роботи». Діють тільки поодинці, кожен у своїх володіннях: готелях «Інтернаціональ», «Амбасадор», «Лідо», «Атене-Палас», «Уніон»… Щотижня вони збиралися на свої «виробничі наради», щоразу в іншому місці, але ніколи — в тих готелях, де здійснювали свої операції. Під час «виробничих нарад» поводилися скромно, мало пили, щоб не викликати підозри.
Члени групи мали «філіали» в інших містах країни, підтримували також стосунки з касирами обмінних валютних пунктів у готелях, навіть мали зв’язки із злочинним світом за кордоном. У ході розслідування один з п’ятьох, Боб Міклеску, прозваний Фунтом Стерлінгів, засвідчив, що на чолі групи стоїть якийсь «мозок», він, мовляв, у тіні й це не хто інший, як Тудорел Паскару. Гаданий шеф групи був затриманий і перебував під слідством кілька днів, але його відпустили за браком доказів. Боб Міклеску, писав далі Поваре, знав про існування «мозку», але ніколи не бачив його в обличчя. Водночас інші четверо членів групи категорично заперечують існування шефа групи. Оповідь Поваре викладена досить туманно. Я йду далі…
Чим привернув до себе увагу Тудорел Паскару? Вчився він в інституті зовнішньої торгівлі, але на другому році покинув науку і влаштувався касиром в обмінному пункті валюти при готелі «Атене-Палас». Пропрацював там понад рік і показав себе з найкращого боку, проте, хоча й не мав жодних зауважень від управителя банку, був звільнений з посади за «неслужбові стосунки з чужоземними туристами в робочий час».
Відводжу погляд від паперів і звертаю його на Поваре.
— Що це означає — «неслужбові стосунки з чужоземними туристами в робочий час»?
— Не знаю… Це не мій вислів. Виписано з характеристики, виданої готельним керівництвом.
— С якісь приклади? Чи нічого конкретного?
— Нічого.
Повертаюся знову до вивчення нотаток Поваре. Після звільнення Тудорел Паскару так і не завдав собі клопоту знайти іншу роботу. Проте стан завсідником нічних барів, а надто ресторації готелю «Атене-Палас», де його можна зустріти щовечора в компанії осіб легкої поведінки. На запитання, з чого він живе, — писав далі Поваре, — Тудорел Паскару відповів, що його батько, колишній зерноторговець, зібрав за свій довгий вік чималеньку купу грошей, яку й віддав у повне користування своєму синові, щоб той пожив собі на втіху, чого свого часу не зміг він. Зрештою, і Мілуце Паскару, запрошений до міліції підтвердити слова свого сина, заявив (Поваре його заяву занотував дослівно): «Якщо він має з чого жити, то чого б йому не порозкошувати? Мої гроші все одно колись стануть його. Землю в селі нині купляти не дозволяється, то хай уже витрачає як йому заманеться. Поживе хоч трохи в розкошах, чого не довелося звідати колись мені та його матері. Тим більше що влада нічого не втрачає, бо гроші однаково дістаються державі». Під час допиту старого Паскару між ним і батьком одного із затриманих спалахнула сварка. Той накинувся на колишнього зерноторговця з кулаками і прокльонами, стверджуючи, що саме з вини Тудорела його рідний син опинився за гратами.
У наш кабінет нечутно входить один з Григорашевих підлеглих і передає мені коробку зі шприцом, у такий спосіб нагадавши мені про Петронелу Ставру. До її приходу, тобто до восьмої, залишилося менше як чверть години.
— Дивись, щоб вона не оступачила тебе! — вгадує мій неспокій Поваре.
— Таке може бути.
— У неї є на це причина?
— Звідки я знаю? Вона донька якогось великого цабе з провінції. Того-то й гне кирпу.
— Ясно. Не прийде!
Категоричний тон Поваре посилює мій неспокій.
— Тіпун тобі на язик! — спересердя кидаю йому і намагаюся вивчати далі нотатки Поваре, але не можу скупчитися. Мій погляд тепер бігає по трикутнику: годинник — двері —телефон. «Почекаю ще трохи, — вирішую я подумки, — якщо не прийде, зателефоную їй сам».
Час тягнеться страх марудно, а Петронела Ставру так і не з’являється. Відчувши мою нервозність, Поваре і сам починає нервуватися, залишає своє кляте досьє і очікує, що ж я робитиму. Врешті-решт я беру трубку, накручую номер, але телефон не відповідає.
— Мабуть, пішла-таки до нас, — не втрачаю останньої надії.
Поваре хитає головою, немов хоче сказати: «Гаразд, гаразд. Не будемо поки що відмовлятися від надії».
Але вже ні я, ні він не знаходимо собі місця з нетерплячки.
Рівно о восьмій різко звучить телефонний дзвінок. Хапаю трубку, але чую голос прокурора Беріндея: цікавиться наслідками моєї розмови з Петронелою Ставру. Доводиться сказати йому правду.