— Отже, не прийшла! — сумно зітхає він. — Дивно! Дуже дивно! Ось тобі ще одна халепа на голову… І Лукреція Будеску також іще не вернулася додому, в сімействі Цугуїв достеменна паніка. Ледве їх заспокоїв… Що ж, усе тоді лишається, як домовилися. Підтримуємо зв’язок до півночі, а вранці продовжимо пошуки… обнімаю!
Кладу слухавку, звертаючи увагу на оце чудне прокуророве «обнімаю». Воно мені здається вкрай недоречним. Куди воно годиться, казати чоловікові «обнімаю» чи ще гірше — «цілую».
А час іде. Краєм ока поглядаю на Поваре: він теж непомітно час від часу. чиркає на годинника. Певна річ, не хоче тривожити мене іі мовчить. Так минає ще чверть години. Розвіюються останні сумніви — Петронела Ставру злегковажила запрошення. Мій погляд мимоволі притягує коробка зі шприцом, і я розглядаю її, як невідому досі небезпечну зброю. Я зозла накручую ще раз номер телефону студентки, але з тим самим успіхом. Домнішори нема вдома або вона не хоче відповідати на дзвінки. Отже, вона все-таки пошила мене в дурні. Чому? Як пояснити її поведінку? Може, вона й справді злякалася, що її шприц у мене в руках? Знову подумки прокручую можливі варіанти версії про нещасливий випадок…
«В розпалі ниркового нападу, — розмірковую я, — Лукач звернувся по допомогу до неї, вона не відмовила, зробила йому укол, помилилася дозою морфію. Його стан налякав Петронелу, вона запанікувала. Тоді покликала когось на поміч, може, навіть не сама, а разом з ним, теперішнім своїм коханцем. І вже вдвох, щоб сховати кінці у воду, вони симулювали самогубство…» «Недосвідчений злочинець, але вельми винахідливий», — пригадую я Григорашеву думку, безпосередньо причетну саме до цієї версії.
— Лівіу, — покликав мене Поваре, готовий прийти на підмогу, — як ти гадаєш, чи варто мені навідатися ще сьогодні ввечері до Петронели Ставру, дочекатися її й показати коробку? Ну, бодай для того, щоб камінь спав з душі?
Я обмірковую його пропозицію. Коли я завітав несподівано до колишньої коханки Крістіана Лукача, вона зустріла мене з погано стриманою ворожістю. Згодом, як бачимо, знехтувала моє офіційне запрошення. Щось же та мало спонукати її до такого поводження?.. І чи вона причетна безпосередньо до цієї драми? Чи, може, вона побоялася стати вдруге перед ясні очі міліції? Чи її новий коханець порадив не йти в міліцію? Хоч би що там було, приймаючи пропозицію Поваре, я нічим не ризикую. Цілком може бути, що вона зараз удома і не підходить до телефону. А що дівчина не знайома з Поваре, то є надія, що вона впустить його до кімнати…
— Згоден, — кажу. — Але треба, щоб ти взяв когось із собою. Якщо вона вдома і ти покажеш їй коробку, непогано було б, щоб хтось був при цьому і міг би згодом засвідчити її відповідь, хоч би яка вона була.
— Я можу попросити дати мені відповідь у письмовій формі.
— Еге, Нікулає, Петронела — принцеса вередлива, ще й лиха, як пантера. Сам пересвідчишся. Якщо вона почне посилатися на закон і запитувати тебе, яким правом ти вдерся до її кімнати, відповідай: «Ви були офіційно запрошені до міліції і не зволили з’явитися, тож міліція мусила відвідати вас удома».
Поваре жартівливо всміхається.
— Якщо Магомет не йде до гори, то гора піде до Магомета!
— Ого, Поваре, ти, виявляється, чимало знаєш… у розумінні загального культурного рівня!
— А як же інакше, коли ти — мій головний навчитель і вихователь! Я візьму з собою Ришкану, — відповідає мені Поваре, прибираючи зі столу папери.
Я простягаю йому металеву коробку.
— Якщо її нема вдома, дочекайся, — напучую свого друга, — гадаю, до десятої вона повинна повернутися.
— Скажеш сам шефові, де я?
— Не турбуйся… Від Петронели Ставру нам потрібна одна відповідь: «так» або «ні». Якщо вона погодиться відповісти письмово, тим краще. Телефонуй мені сюди або додому, гаразд?
Поваре бере загорнуту в папір металеву коробку й вирушає на пошуки Ришкану. Я залишаюся сам-один. Рух на вулиці помітно порідшав, проте час від часу через вікно долинає шелестіння автомобільних шин.
Я згадую Лілі, і в мені закипає гнів. Сиджу тут, як проклятий, а вона пішла на естраду зі своїм «музикологом». Гарно з її боку!.. Щоб трохи заспокоїтися, знову беруся до нотаток Поваре з приводу фарцівників, точніше спекулянтів, його письмо дратує мене. Я доходжу висновку, що непогано було б побалакати з майором Стеліаном з відділу боротьби зі спекуляцією і почути саме від нього, в чому там підозрюється Тудорел Паскару, цей фарцівник і спадкоємець чужого майна. Сказано — зроблено. Я телефоную майорові, він на місці — іноді й мені фортунить — і згоден на зустріч: «Заходьте, в мене є кілька вільних хвилин, побалакаємо».