І жваво схоплюється на ноги. Підводжусь і я, розуміючи, що час, відведений для нашої розмови, вичерпано. Запитую й собі:
— Мені треба з цим шелихвостом поговорити. Чи застану я сьогодні ввечері його в «Атене-Палас»?
— Поза всяким сумнівом!
— Мені стало цікаво. Хочу ще сьогодні глянути на його пику.
— Поділитеся зі мною своїми враженнями.
Стоїмо біля дверей, прощаємось. Раптом я згадую про мету свого візиту.
— У справі фарцівників ніхто не зв’язаний з наркотиками?
— Ні. Даю цілковиту гарантію, ні.
Я дякую йому й прощаюся.
Ще на підході до нашого кабінету чую, що телефон аж розривається. Вбігаю і хапаю слухавку.
— Де це тебе носить?! — горлає Поваре, та так, що я боюся за свої барабанні перетинки. — Дзвоню, дзвоню, а ти там десь… Доповідаю: нашої кралі нема вдома… І вночі теж не буде.
— Звідки ти знаєш? — запитую я, заінтригований категоричним тоном колеги. — Чи не подалася вона на «прогулянку» разом з Лукрецією Будеску?
— Вона залишила у дверях записку такого змісту: «Джо! Не чекай. Мене не буде цілу ніч!» — пояснює Поваре. — Джо, мабуть, якийсь американець?
— Так, із якогось села Ферентари!.. Що тепер наміряєшся робити?
— Маю свій дах над головою! І теплу ковдру на ліжку!
— Тепленького закортіло? Слухай уважно, Поваре… За чверть години ми зустрічаємося з тобою перед «Атене-Палас».
— Справді?
— Еге ж… Маємо разом розв’язати одну невеличку справу.
— Ясно!
Кладу слухавку на важіль. Ту ж мить телефон заливається знову. Цього разу прокурор. Сповіщає, важко зітхаючи:
— Нічого нового. Лукреції Будеску так і не було вдома.
Зітхаю і я, потім попереджаю його, щоб протягом найближчих двох годин він не розшукував мене, бо мене не буде.
— Ви ще маєте час на нічні пригоди… браво, капітане! Бажаю успіху! До побачення!
Його зауваження і підкреслене побажання успіху — мов сіль на свіжу рану… Лілі десь там зі своїм залицяльником. Кажу собі: «Ніж іти в «Атене-Палас», краще заступити пост біля «Савою» і чекати там. Щоб вирвати її з пазурів того «музиколога». Бо сьогодні «арія», завтра «альт»… а там заспівають дуетом у загсі, і так усе життя! Краще піти в «Савой»! Невже тобі не ясно? Було б славно, найсправжнісінький театральний ефект — вона виходить з театру, а ти назустріч». Перед моїми очима пропливає ця сцена, розгублене обличчя «музиколога»… «Нічого, я вставлю йому ума!» Все вирішено, я вирушаю до театру. Поваре почекає мене та й перестане. Ну, вибатькує та й піде собі. Хай лає, я не матиму серця.
Поваре я побачив здалеку. Він прибув на місце зустрічі раніше за мене і тепер нервово походжав перед ресторацією. Піднімаю руку, він помічає мене і йде назустріч. У нього спортивний, точніше, військовий крок, вироблений доброю підготовкою в училищі. Хоча, думаю, в мене не гірший.
— Що сталося? Чому це ти надумав призначати мені побачення у великих рестораціях?
Поваре змерз, дрібно тремтить у прямому й переносному значенні: від холоду й від цікавості. Він, як і я, в самому піджаку. Я заспокійливо беру його під руку:
— Що сталося? Нічого особливого. Просто я згадав, що сьогодні мій день народження…
— Жартуєш!
— …і вирішив пригостити тебе кухлем пива… справжнього пива.
Поваре швидко купується і по-дружньому кидає мені докір:
— Запросив би й Лілі.
Брехати так брехати. Я не відкриваю йому справжньої мети нашого походу до ресторації з тієї простої причини, що добре знаю свого колегу. Досить йому сказати, що йдеться про службові справи, а не про «день ангела», і його професійні відрухи, ще тонко не відшліфовані, викажуть його з головою. В ресторані він би крутився на стільці, розглядаючи всіх і вся. А мені не хотілося б, аби на нас звернули увагу. Я маю одну-однісіньку мету, ще й нейтральну: майор Стеліан так розпалив мою цікавість, що мені забаглося ще раз поглянути на пику Паскару-молодшого.
А проте Поваре сумнівається в мені:
— Якщо в тебе сьогодні іменини, то чого б тобі не відсвяткувати їх десь у затишнішому місці?
— К бісу, Поваре, іменини раз на рік бувають, то чого б нам не випити найкращого пива?!
Переходимо довжелезний хол і прямуємо до бару. Я попереду, інформації, одержаної від майора Стеліана, досить, щоб я одразу впізнав Паскару-молодшого. Мене поймають радощі, немов я зробив бозна-яке відкриття. Енессі саме такий, як я його собі уявляв: елегантний, модний, але не екстравагантний. Він не сам, а в компанії з досить симпатичною особою, яка має рівне довге волосся і чубчик, що затуляє лоба по самісінькі брови.