Ми сідаємо за вільний столик. Мені звідси не дуже зручно пильнувати за спадкоємцем лугозьких скарбів, але іншого вибору нема. Поваре своєю чергою тримає мене під наглядом, він перехиляється через стіл і запитує пошепки:
— Кого ти там уздрів?
— Сусідку Лілі. Тепер перекаже їй, що зустрічала мене в «Атене-Палас».
— Ото нагнала тобі холоду наречена! — переможно сміється Поваре: нарешті він намацав моє вразливе місце. — Добре, хоч ти зі мною! — заспокоює мене. — Нічого, я візьму тебе під спій захист.
До нашого столика підходить офіціант. Я замовляю сосиски та пиво… Поваре штовхає мене ногою:
— Чи не надто ти тратишся на мене?
А. все ж він вельми задоволений моїм широким жестом. Не стільки тому, що я пригостив його пивом, скільки тому, що ми сидимо в такому розкішному місці з не менш розкішними цінами.
Ми запалюємо сигарети. Я палю й упівока поглядаю в бік Тудорела Паскару. Він життєрадісний, уважний до дами. Що за мана, адже його двоюрідний брат щойно помер, в сім’ї жалоба! Чи, може, старший Паскару звільнив його від цього малоприємного обов’язку? Дівуля стриже його очиськами, курить і п’є безперестанку. Я обводжу очима залу — за столиками багато молодих… навіть дуже юних… Коньяк, вино, пиво… Звідки у цих шмаркачів стільки грошей?.. Намагаюсь розпізнати серед присутніх своїх колег з «економістів», які також мають клопоти з Енессі, але не знаходжу їх.
— Чого доброго, ще й Петронела Ставру тут опиниться? — чую голос Поваре, який немов продовжує урвану розмову. Напускаю на обличчя здивований вираз.
— Як це тобі могло прийти в голову?! Дівчина прибита горем, либонь, уже вдягла жалобне вбрання. Вона б не насмілилась образити пам’ять коханого.
— Але це не завадило їй зникнути на всю ніч! — саркастично дивиться на мене Поваре, а мені ця тема вже остогидла, і я вигукую:
— Слухай, хлопче, ти прийшов на мої іменини, і в мене немає ніякої охоти говорити про службові справи!
Поваре нічого не лишається, як погодитися зі мною. Але подумки я запитую себе: «Якої хвороби забаглося мені уявити її в жалобі? Бо бачив заплакані очі? Вона швидше розгублена, ніж прибита горем…» А все ж я певний, що в ці дні вона навряд чи посміє з’являтися у всіляких кишлах. Хоча один — Тудорел Паскару — вже тут! А мав бути також у жалобі. Бо його татко тим часом клопочеться похороном. А його син-гультяй сидить тут, веселий, гречний. Безперечно, й цю ніч він не перебуде сам. Забіг на медичний факультет в університет до Петронели, повідомив її про самогубство свого двоюрідного брата і зразу ж, «прибитий горем», повертається до свого звичного способу життя.
Поваре перебиває мої роздуми:
— Ти чогось надто засумний як на іменинника!
Ото вреднюка! Хоча я сам винен; запросив друга на «день ангела» і зовсім про нього забув… Але тут мене виручає офіціант. Він наповнює пивом високі кухлі, воно піниться, зразу видно, що свіже й добре на смак… Ми чаркуємося кухлями й спрагло припадаємо до пива.
Невдовзі я помічаю, що Тудорел Паскару все частіше зиркає в наш бік. А я напускаю на себе байдужий вигляд, сьорбаю пиво і заїдаю сосисками. За кілька хвилин мені стає ясно, що саме ми є об’єктом його відвертої цікавості. Про всяк випадок прошу Поваре сказати мені, хто сидить у мене за спиною.
На мою превелику втіху, Поваре анітрохи не здивований моїм проханням.
— По-моєму, якийсь чужоземець, — киває він. — Років десь із п’ятдесят п’ять… курить сигару, довгу і тоненьку, мов локшина… Він не сам… з ним одна з тих… що вертять хвостом перед готелем. Хочеш знати, що він п’є?
— Ні, ні, — охолоджую його запал. — За твоє здоров’я!
П’ємо. Згодом, поставивши свій келих на столик, мій колега ні сіло ні впало цікавиться, чи не посварилися ми з Лілі. Доводиться знову викручуватися, але тут мою увагу привертає поведінка Тудорела Паскару: він вийняв з дипломата візитівку і щось там нотує. Здається, я починаю про дещо здогадуватися…
— Послухай, Поваре, — закликаю на допомогу свого колегу, — чи бачить юнка за столиком чужоземця отого елегантного юнака, що сидить за столиком біля вікна?
— Біля якого дівуля з чубчиком?
— Атож.
— І який щось пише?
— Достеменно так.
— Я з самого початку помітив, що вони ззираються. Він, знати, великий ловелас! — І знову, без будь-якого вступу, переходить на довірчий тон: — Ми з тобою наче несповна розуму, Лівіу! Ми вже не можемо всидіти на місці, поговорити про місяць, зорі… про будь-що поза роботою.
— Ти маєш рацію, Поваре. Будьмо, хлопче! І давай одружуйся швидше!
Він зітхає, готуючись уже всоте переповісти мені гірку історію свого кохання, але я прикладаю пальця до вуст. Він помічає, що моя увага прикута до столика, де сидить дівуля з чубчиком, і слухняно затихає в очікуванні.