— Ти поспішаєш?
Він нерішуче стенає плечима, мовляв, його чекає за столиком панія і не дуже чемно залишати її саму.
— Якщо ваша ласка, завтра я до ваших послуг, — пропонує Паскару.
Його гречна пропозиція мене цілком влаштовує.
— Згоден. Чекаю тебе завтра о восьмій…
— О дев'ятій, — перебиває він з благанням у голосі.
— Гаразд. У міському управлінні… Запитаєш у бюро перепусток…
— … капітана Романа, — підхоплює він.
— Ще одне запитання.
— Прошу!
— О котрій годині ти заходив сьогодні на факультет до Петронели?
— А хто вам сказав, що я взагалі заходив до Петронели? Не був я там, товаришу капітане. Днів шість минуло, як я бачив її востаннє.
Подив на його обличчі переконує мене, що це справді так. Отже, не він сповістив Петронелу про смерть Крістіана Лукача. Очевидно, це зробив Валеріан Братеш. Тобто одразу після розмови зі мною все розповів своїй коханці. В мене блискавично зринають у нам’яті чоловічі пантофлі під ліжком студентки, чоловічий голос, який відповідав мені по телефону…
— Вибачте, але…
— Ходімо, — погоджуюсь я, перш ніж подякувати. — Отже, завтра рівно о восьмій ранку…
— О дев’ятій, — поправляє мене, сміючись, Тудорел Паскару.
«Не такий страшний чорт, як його малюють! — кажу подумки. — Дуже симпатичний юнак».
Через десять хвилин, по дорозі додому, я розповідав Поваре, про що мені вдалося дізнатися.
— От бачиш, хлопче, ніколи не знаєш, де тебе підстерігає удача! — Мене аж розпирає від надмірних веселощів.
— Я мусив би на тебе гніватися, — зауважує обережно Поваре. — Але тепер не можу…
Ми зупиняємося біля телефону-автомата. Прошу Поваре зателефонувати Петронелі Ставру. Він накручує номер, але ніхто не бере слухавки.
— Не прийшла!
Я накручую номер прокурора Беріндея.
— Спите?
— Ще ні, але вже в ліжку, — довірчо каже прокурор. — Лукреція Будеску так і не з’явилась.
— Це мені й хотілося знати… До завтрього! На добраніч!
З Поваре ми розходимося на розі бульвару Магеру, навпроти Будинку кіно. Він тисне руку на прощання і говорить із сумом:
— А все-таки жаль, що сьогодні не твій день народження…
Вдома мене чекає злива материних докорів: як я міг за цілий день жодного разу не подзвонити, а вона переживає, чи не трапилося чого зі мною, і що це за життя, коли я забігти додому пообідати не можу! Не вперше вона гнівається на мене, тож я мужньо, як і личить справжньому чоловікові, витримую її нарікання. Я заспокоюю її, обіцяючи стати найрозумнішою і найслухнянішою дитиною в світі.
— Щодо мене — нехай, якось стерплю, але як ти з Лілі поводишся? Сердешна дівчина цілий вечір дзвонить щопівгодини.
— Отже, вона не пішла до театру? — не можу стримати свого задоволення.
— Який там театр! Ти переді мною не прикидайся дурником! Дівчина мені дзвонила по телефону з дому, бо я поговорила тоді з твоєю тещею…
Я іде раз вдячно обнімаю матір за добру звістку. От життя! Не встигли ми з Лілі побратися, а я вже маю тещу. Ну, тепер, виходить, підступати мені нікуди.
Мама, щаслива, що я нарешті вдома, йде спати. Я теж, не забуваючи перенести телефон до ліжка, в узголів’я.
І ось я займаю поземну поставу, простягшись на всю довжину ліжка. Боже, яке це щастя відчувати, як із твого тіла зникає втома і помалу-малу тебе владно огортає сон.
Близько третьої години ночі я підхоплююсь від різкого телефонного дзвінка. Заледве розрізняю в слухавці слова:
— Мені дуже шкода, капітане, але я мушу вас розбудити. Такий уже обов’язок чергового. Це майор Дулгеру.
Навіть якби він не назвав себе, я все одно пізнав би голос.
— Слухаю вас, товаришу майоре.
— З вулиці Ікоаней зателефонував щойно якийсь Онуцан Васіле, сусіда вашого самогубці. Каже, що його квартира на четвертому поверсі, якраз під мансардою. Так от, він повідомив, що там, нагорі, хтось ходить… Ніби він чув якийсь шум, кроки… Це його здорово налякало…
Сну як не бувало. Підхоплюся з ліжка.
— Негайно пришліть по мене машину!
Майор весело сміється.
— Вже послав. За кермом сержант Гавриліу.
— Подзвоніть Онуцану, щоб ні він, ні хтось інший з їхньої сім’ї не потикався в мансарду.
— Цим ви можете не журитися, — не перестав сміятися майор, — вони люди поважні, гадають, що то привиди.
Я вдягаюся, як по тривозі в училищі, за кілька хвилин, намагаючись не зчиняти шуму, щоб не прокинулася мама. Марний клопіт — коли я переходжу навшпиньки коридор, ми мало не зштовхуємося лобами. Вона лагідно запитує мене: