— Знову тебе викликали?
— Атож, мамо.
— Ні сну, ні спочинку… — Їй по-материнському шкода мене. — Не забудь хоч подзвонити.
Бідолашна моя мама! Хоча б заради неї потрібно привести в дім невістку… Чи хоча б раз поїхати з нею разом у відпустку до моря… чи взяти напрокат автомобіль і помандрувати кудись по країні… Адже в неї нікого, крім мене, а я тільки й знаю, що свою службу…
«Дачія» вже чекає на мене біля будинку з завбачливо розчиненими дверцятами. Перш ніж сісти поруч із водієм, я дивлюся на вікна п’ятого поверху — в маминій кімнаті ще світиться, і в вікні вимальовується її силует.
— Ану лиш, Гавриліу, повний хід! Жени на вулицю Ікоаней!
— Розбудили? — цікавиться він, коли на спідометрі стрілка сягає вісімдесяти.
— Розбудили.
— Тяжка служба!
— Тяжка! — зітхаю я й собі.
Ми обмінюємося з ним цими словами щоразу, тільки-но він приїжджає вночі по мене.
«Якщо мені хоч трішки пофортунить, — кажу я собі, — то я застану його там… хоч познайомлюсь…»
Я майже переконаний, що «привид» і той негідник, який напав на Лукрецію Будеску, одна й та сама особа. Перед моїми очима, як кадри кінофільму, блискавично змінюються персонажі: старий Паскару, маляр Валеріан Братеш, елегантний Еннесі… Згодом я пригадую ту хвилину, коли мені здалося, ніби хтось підійшов до дверей, а тоді кинувся тікати, злякавшись, що я його наздожену.
«Може, краще б покликати й прокурора, — думаю, — Але навіщо? Лише для того, щоб розбудити його серед ночі?»
Короткий крутий віраж уриває мої думки, і я розплющую очі. «Данія» женеться сонним Бухарестом, зануреним у темряву осінньої ночі. Міцно спить місто мого дитинства!
Ось ми й доїхали — Гавриліу добре знає свою справу. Автомашина безгучно зупиняється коло будинку.
— Мені теж іти з вами? — запитує водій.
— Не треба, Гавриліу. Я тебе ось про що попрошу. Вийди з машини і стань у воротях, будь напоготові. Як хто вибіжить із будинку, хапай його мерщій… і без довгих розмов, зрозумів? І поглядай на годинника. Якщо хвилин через двадцять я не повернуся, ти піднімаєшся по мене в мансарду. Чорним ходом.
— Зрозуміло!
На вулиці пустка, тільки гуляв осінній вітер. Та ще скрегіт трамвайних гальм удалині порушує нічну тишу.
Гавриліу залишається у воротях, а я нечутно ступаю на подвір’я. Сходи теж ледь освітлені. Мою появу завважив лише якийсь безхатній кіт і неквапно потяг од мене в інший бік.
Я легко, ледь чутно, намагаючись не гупати, збігаю східцями. Все моє єство в напруженому очікуванні. Ніде правди діти, мені страшнувато, але головне — тримати себе в руках.
Якраз пробираюся повз двері до квартири Лукреції Будеску. Не знати чому зупиняюся. З-за дверей, як і чекав, жодного звуку, йду далі і чим ближче підходжу до мансарди, тим мені стає ясніше, що двері прочинені. Яскраве світло зсередини відбивається на стінах величезною, з прямими кутами літерою «С». Я завмираю. Мені чути, як шалено калатає серце в грудях. Так і є: пломбу зірвано знову, двері відчинено ключем, і той так і стримить у шпарині. Я певний, що злочинець ще там, а то він погасив би світло. Мені знову спадають на думку Григорашеві слова: «Злочинець недосвідчений, але винахідливий».
Я скидаю черевики, залишаюсь у шкарпетках. По останніх сходинках скрадаюся нечутно, наче кіт. Під дверима ставлю черевики й на мить зупиняюсь. Із мансарди чути шелест кроків, що незабаром ущухає. Мене охоплює коротка, зловтішна радість: «Оце-то пощастило — я спіймав його… Тепер ти, голубе, не втечеш!» Я вирішую не вдиратися в кімнату з криком «Руки вгору!», бо при мені нема жодної зброї, а злегенька штовхнути двері ногою і прослизнути непомітною тінню в кімнату, тоді злочинець сам знетямиться з несподіванки та страху.
Тихенько відчиняю двері і завмираю на порозі. Картина, що постає перед моїми очима, приголомшує мене.
Біля низького ліжка Крістіана Лукача, спиною до дверей, вклякла якась жінка. Я впізнаю її по сукні — це Лукреція Будеску. Під зеленою ковдрою на ліжку вгадуються обриси людського тіла. А там, де має бути голова того, хто спочив під зеленою ковдрою, лежить на подушці портрет Петронели Ставру. В мене по спині поповзли крижані мурашки… Її узголів’ї, обабіч портрета Петронели, горять свічки. Мені потрібно кілька секунд, щоб зрозуміти, що Лукреція Будеску навколішки оплакує уявний «труп» і голосить без слів. Ця картина змушує мимоволі пригадати діагноз, що поставила Лукреції Будеску колишня Лукачева кохана. Лукреція не почула, що я увійшов. Вона все ще стоїть навколішки, мов статуя з похнюпленою головою, тужить над «домовиною» суперниці, яку символізують кілька складених під ковдрою подушок. «Злочинець недосвідчений, але винахідливий», — знову зринає в пам’яті.