Выбрать главу

Я підходжу до Лукреції Будеску. Нарешті вона помічає мої ноги поруч із своїми. Її погляд підводиться вгору і зустрічається з моїм. У ньому нема й сліду страху, як я того сподівався. Так, немов я був тут з самого початку. Не можу сказати, пізнала вона мене чи ні… Кілька секунд вона не зводить з мене своїх каламутних очей, потім знехотя підводиться. Обличчя її змарніло, коси розпатлані. Вона шепоче:

— Померла… Я вбила її!

Я запитую пошепки:

— Але навіщо?

— За те, що вона призвела до смерті мого Крісті… Він був посланий провидінням для мене! Я тридцять чотири роки чекала на нього. А вона вбила мого коханого… — Жінка переводить погляд на портрет Петронели і провадить: — Ревнувала його до мене. Крісті й дивитися не хотів на неї, тільки на мене. Вона дізналася, що ми хочемо таємно обвінчатися і втекти…

— Куди втекти?

— В Беллу, до склепу моїх батьків. Там усе моє віно. — Раптом її обличчя спотворює ненависть, і вона бурмоче крізь зціплені зуби: — Я вбила її! Я вбила її!

Мене опановує якесь дивне почуття. Ніби я сплю і мені сниться жахливий кошмар; а з другого боку я твердо знаю, де я і як сюди потрапив.

— Як ви вбили її?

Моя цікавість не бентежить і не лякає її, навіть не отямлює. Вона сповідається переді мною з легкістю запеклого злочинця, який надумав зняти камінь з душі чесним зізнанням.

— Спочатку я зробила їй укол морфію, щоб їй не було боляче і щоб вона не галасувала. Потім почепила її ось на цьому гакові.

— На якому?

Вона підносить догори руку і показує вказівним пальцем на гак, де на дві ночі раніше висів труп Крістіана Лукача.

— Ось на цьому, що вгорі, — уточнює вона.

Я відчуваю, як од жаху в мене стає дибки волосся. Це химерне сполучення цілком реальних, конкретних деталей з хворобливою уявою немов паралізує мене, позбавляє сили щось удіяти чи бодай тверезо оцінити те, що тут діється. Ніби здалеку чую свій голос:

— І що ви тепер думаєте робити?

— Зажду, поки прийде міліція… Яка ж вона гарна! Але Крісті все одно подобалась я… зі мною він хотів побратися. Аж палав з нетерплячки, так хотів зі мною в оце ліжко. А я йому сказала: «Ні, коханий, це буде тільки першої шлюбної ночі!»

Жінка знову вклякає і починає бити поклони, час від часу розгонисто хреститься. А я тупо дивлюся на неї, вражений божевіллям нещасної жінки.

Зненацька почулися на сходах важкі кроки: якийсь чоловік піднімається сюди. Мене охоплюють нервові радощі, бо це не інакше, як Гавриліу. Я повертаюся обличчям до дверей. Сержант уже тут: прикипівши поглядом до «смертельної постелі», він здивовано завмирає на порозі. Я подаю йому знак увійти. Він наближається, не приховуючи своєї розгубленості. Намагається щось запитати, але я очима наказую йому мовчати.

Я вже прийшов до тями і знаю, як мені діяти. Лагідно кладу долоню на плече Лукреції Будеску й кажу їй:

— Вставайте, вони прийшли по вас.

Вона дивиться на мене знизу:

— З міліції?

Я ствердно киваю, і це спонукає її до дії: вона підводиться, повертається до Гавріліу, розглядає з цікавістю його міліційну форму й заявляє:

— Я її вбила!

На спантеличеному обличчі Гавриліу розквітає соромлива і водночас безглузда в цю хвилину усмішка. Він усе ще не годен осягнути своєї ролі у цій божевільній сцені, учасниками якої ми з ним мимоволі стали.

— Поїдете в міліцію і там дасте посвідчення, — кажу я їй і водночас моргаю сержантові.

Нарешті він розуміє, чого від нього вимагають, і його обличчя прибирає нормального виразу.

— Я зізнаюсь у всьому, — веде далі Лукреція Будеску, не зводячи з сержанта своїх каламутних очей. — Я хочу, щоб усі знали, що я мала у Крісті більший успіх, ніж ця двадцятичотирьохрічна вертихвістка.

— От і гаразд, — входить Гавриліу в роль. — Чудово. Підеш і розкажеш усе… Ходімо!

Ми рушаємо всі до виходу. На порозі пригадую, що я роззутий. Хапливо взуваю черевики й біжу до виходу. Покірність жінки просто-таки обеззброює.

Холодний вітер на вулиці підбадьорює мене. Я шепчу сержантові:

— Відвезеш у психіатричку… Але гляди мені, якщо з нею щось трапиться…

— Зрозумів.

— І хутко повертайся назад.

— Обов’язково!

Залишаюся на вулиці сам і дивлюсь услід машині. Зітхаю полегшено і повертаюся в мансарду. На четвертому поверсі мене чекає низенький опецькуватий чоловічок у піжамі.

— Я Онуцан, — відрекомендовується він пошепки. — Це я подзвонив у міліцію… Я правильно вчинив?