— Дякую! Я вас потурбую трохи…
— Прошу!
— Мені потрібно від вас зателефонувати.
— Будь ласка! Ніхто з наших іще не спить, так що…
Я увіходжу до квартири. В їдальні світиться, інші кімнати в мороці. Але телефон осьде, напохваті, і я накручую номер Беріндея. Але той одразу не бере слухавки: прокидається лише за кілька хвилин і ніяк не втямить, про що йдеться.
— Знову зірвали пломбу? — обурюється він. — Скільки можна?!
— Ох, облиште, краще приїздіть сюди негайно! Я чекаю на вас.
— Ось тільки заведу «трабанта» й приїду.
Онуцан проводжає мене до чорного ходу і там наважується запитати:
— Жінка, яку щойно повезли… це товаришка Лукреція?
— Так.
— Я бачив у вікно, коли її посадили в машину, — пояснює він і нервово чухає потилицю. — Це правда, що вона безклепка?
Я користаюся з нагоди, щоб запитати, чому він так думає:
— У неї бували напади хвороби?
Онуцан стомлено киває головою, але потім скоса дивиться на мене й відповідає досить туманно:
— Чи ж я знаю? Дружина моя каже, що в неї нема десятої клепки в голові… що якось вона поскаржилась їй, ніби я чіпляюся до неї… Може, сімейство Цугуїв, де вона служить, пояснить докладніше. А так у неї цілком нормальний вигляд.
Я вже рушив нагору, але, згадавши дещо, повернувся до чоловіка в піжамі:
— Отже, у вашому помешканні чути, коли хтось ходить по мансарді?
— Лише в одній кімнаті, — уточнює Васіле Онуцан.
— В понеділок, між п’ятою та дев’ятою годиною вечора, коли скоїлось нещастя, ви були вдома?
Він здогадується, про що я хочу дізнатися. Що й казати, пригодницькі фільми та література роблять своє діло. Онуцан відповідає мені чітко і ясно:
— В понеділок увечері, коли Крістіан Лукач повісився, ми якраз поверталися з Предяла в Бухарест. Тільки-но приїхали додому, як нам відразу розповіли про жахливу новину. Шкода! Гарний юнак був…
— А вчора вранці хтось був удома?
— Ні, і я, і дружина були на службі.
Я ще раз дякую йому і наперед прошу вибачити, якщо з незалежних од нас причин ми ходитимемо по мансарді й заважатимемо йому спати.
Ми прощаємося. Знову я нагорі, де панує невірогідна тиша. Догоряють свічки, розточуючи слабкий запах парафіну. Я гашу їх. Хочу, щоб Григораш сфотографував цю сцену. Зрештою, більш ні до чого я не доторкаюсь.
Сідаю на табурет і запалюю сигарету. Перебираю подумки події, які сталися за досить невеличкий проміжок часу на цьому горищі, що його Крістіан з такою любов’ю і смаком переобладнав під житло.
«Петронела Ставру мала рацію, — відзначаю подумки, — Лукреція явно ненормальна… вража дівка, невропатка, що в нападі божевілля вчинила злочин… Вона доволі точно, в подробицях, описала мені, як убила Крістіана Лукача. Недосвідчений злочинець, але винахідливий… Угу! Ще й наділений хворобливою уявою. Упорснула йому морфій, а потім повісила».
Мене проймає дрож. Поза всяким сумнівом, тільки душевнохвора може знайти в собі досить фізичних сил, щоб здійснити таке вбивство. Неймовірно, що його вчинила Лукреція, але це правда. Вона мовила слово «морфій», а про те, що в організмі при розтині трупа виявлено наркотик, відомо тільки нам.
Я курю, але мій мозок працює і так напружено й інтенсивно. Отож, вона зламала пломбу, симулювала напад на себе, щоб ніхто на неї не подумав. А насправді вона хотіла впевнитися, чи не знайшли ми шприца. Знаю з досвіду, що в злочинах, учинених психопатами, нерідко логічні факти вживаються з алогічними. Душевнохворі мають багату, можна сказати, навіть буйну фантазію, вони не позбавлені своєї внутрішньої логіки, але одна мить, один якийсь вчинок, здійснений у нападі хвороби, виказує їх із головою.
«На цьому й поставмо крапку, — підсумовую я. — Слідство закінчене. Я закриваю його ще сьогодні вранці. Залишається тільки додати кілька фактів з минулого Лукреції Будеску».
На превеликий мій подив і радість, прокурор Беріндей заходить у кімнату разом з Григорашем.
— Я його мобілізував! ~ хвалиться Беріндей, але одразу ж замовкає, втупившись поглядом у ліжко Крістіана Лукача.
Підводжуся з табуретки й докладно розповідаю, як я опинився тут і що бачив, а наприкінці знайомлю з висновком, якого я дійшов.
— Випадок, що не лізе ні в які ворота! — висловлює свою думку прокурор. — Я маю, на увазі юридичний бік справи…
Він замовкає, косує на Григораша, ніби чекає чогось від нього, але за кілька хвилин вибухає знову:
— Але що за фантазія! Яка божевільна уява! Шкода, що ви були тут самі, капітане. Ще один свідок не був би зайвим.
Я не одразу схоплюю, куди він хилить. Та й не прагну зрозуміти його, бо падаю з ніг від утоми й нічого не потребую, окрім години міцного сну. Тож я кажу: