— Сержант Гавриліу, водій, бачив її, коли вона стояла навколішки, і чув усю її маячню.
Григораш береться до діла. Готує фотоапарат, що, одначе, не заважає йому прислухатися до нашої розмови. Згодом і сам устряє в дискусію, звертаючись до мене:
— Гадаю, до закінчення слідства доведеться з’ясувати ще чимало загадок.
Вражений, я повертаюсь обличчям до нього, але він саме приготувався зробити перший знімок:
— Зачекай, я запалю свічки!
— Багато чого я фотографував на своїм віку, але такого не доводилося! — не може стримати подиву й Григораш.
Я запалюю свічки. Григораш тупцює навколо ліжка, клацаючи фотоапаратом. Користуюся першою ж паузою, щоб узятися за нього:
— Скажи, будь ласка, що, по-твоєму, я ще маю з’ясувати?
Григораш знову прикладає фотоапарат до очей, фіксує об’єктив і незворушно відповідає:
— Приміром, ось що: коли вона вчинила злочин, то мала залишити відбитки пальців не тільки на шприці, а й на ампулі… а що на ампулі вони виявлені, то ми дуже швидко пересвідчимося, чи вона до них причетна…
І все клацає. Мені ж стає зрозуміло, що він має рацію.
— А потім ще, як опинилась тут ампула?
Прокурор, який ніколи не втрачає самоповаги, підпрягається й собі до дискусії:
— А чому саме вона дістала ампулу? Може, її купив чи десь дістав сам Крістіан Лукач і зберігав у себе… І коли стався напад, він попросив Лукрецію Будеску зробити йому укол.
Важливо, певна річ, уміти панувати над собою, не втрачаючи самовладання і терпцю. Але я, видно, так утомився, що не можу ні контролювати як слід свого терпцю, ні володіти собою. Я посилаю — подумати — їх обох під три чорти і, ледве стримуючись, запитую:
— Гаразд, я згоден… Крістіан Лукач скористався з її послуг. Тоді чому вона його вбила, якщо не замишляла злочину заздалегідь?
Чується знову клацання фотоапарата, супроводжуване словом «божевілля», яке цідить крізь зуби Григораш.
— А про що. ми вам говоримо? — намагається заспокоїти мене прокурор. — Про те, що чимало потрібно ще з’ясувати…
— І з’ясую! — кричу я.
Григораш закінчив свою місію, загасив свічки, підходить до мене й підбадьорює:
— Ну, звичайно! З’ясуєш, де ти дінешся, але спочатку треба поспати… І не забудь, що є ще один речовий доказ — коробка зі шприцом… належить вона Петронелі Ставру, так?..
Я стомлено киваю головою, мовляв, згоден з усім.
— Ми десь помилилися, — підсипає до вогню ще приску прокурор. — Ми не запитали в Лукреції Будеску, чи має вона ключа від мансарди, і не зажадали віддати його нам.
Я зриваюся знову, кричу на все горло:
— Хто прорахувався, шановний? Ви… чи ми?
— Спокійніше, капітане! Не сердьтеся… Визнаю, це моя помилка, бо я перший допитував Лукрецію Будеску, — бере на себе провину прокурор.
Григораш із його лагідним характером стає між нами і втихомирює:
— Це ж добре, що не забрали ключа, — звертається він заспокійливо до нас. — Бо якби вона віддала ключа, ми б ніколи не знайшли шприца.
Уже вкотре Григораш доводить мені, як важливо тверезо оцінювати становище. Мені ясно, що в такому стані, коли до втоми долучається ще й збудження, потрібно послухатися їх, відпочити, а вже потім, з новими силами, взятися до роботи. Очі мої сльозяться, і я майже нічого не бачу в мансарді.
— Ви готові? — запитую. — Тоді ходімо звідси. Ви опечатаєте двері?
Прокурор показує на портфель:
— Все потрібно зі мною.
Виходимо. Прокурор, супроводжуваний нами, швидко замикає дворі, ставить пломбу, ховає до портфеля ключа, з допомогою якого Лукреція Будеску забралася в мансарду. Переводжу подих і дивлюся на годинника: годин зо дві ще встигну подрімати. Спускаємося сходами навшпиньки, щоб не сколошкати мешканців будинку.
Навпроти кімнати Лукреції Будеску я несамохіть зупиняюся.
— Знову у вас виникла якась ідея, — питається пошепки прокурор.
— Непогано було б заглянути в її покій.
— Лишіть це мені, я займуся цим насамперед, — пропонує Беріндей. — Звісно, якщо після історії з ключем ви мені ще довіряєте.
«Та довіряю, будь ти неладний, несила тебе вже терпіти!» — промайнуло у мене в думці, а вголос я кажу:
— Гаразд, — і поспішаю щонайшвидше вибратися на свіже повітря, до машини, додому, хоч куди-небудь, де мені дадуть спокійно заснути.
— Я знайду вас по телефону десь о восьмій, — попереджає мене Беріндей. — Григораша я забираю з собою.
Останні слова я заледве чую. Падаю на переднє сидіння, поруч із Гавриліу.