Я вже майже задрімав, коли почув сержантів голос:
— Я передав її черговому лікареві. Загалом, вона поводилася сумирно. Тільки все голосила: «Я вбила його!.. Я вбила його!»
— Я-як?! — пробуджуюся тієї ж миті. — Як вона голосила: «його вбила! чи «її вбила»?
— За кого ви мене маєте, товаришу капітане? — протестує Гавриліу. — Це я й сам помітив: на горищі вона плакала, що вбила її, тобто ту, яка нібито лежала в ліжку, а в машині вже — «я його вбила». Я й не розпитував. Та й про що можна говорити з жінкою, яку бог позбавив здорового глузду?
Зненацька крізь запаморочливу втому я згадую про розкладачку в нас у кабінеті и прошу водія змінити напрямок руху:
— В управління, Гавриліу!
Я проспав на цій розкладачці добрих три години.
Спав би й ще, якби мене не розбудив Поваре. Коли я розплющив очі, то саме його побачив над собою:
— Вставай, пора! Запарити тобі кави?
Одразу пригадавши, де я, блискавично схоплююся на ноги.
— Вже пізно?
— Минуло півгодини, як до тебе добивався шеф. Хоче знати, що приключилося сьогодні вночі на вулиці Ікоаней. Я йому доповів про вчорашнє в «Атене-Палас» і що знайшов тебе вранці на розкладачці. Він дозволив тобі поспати ще з півгодини. Зараз пів на восьму.
Біжу в туалет, умиваюсь і дивлюся в дзеркало: лице, слід сказати, припухло, але одяг не надто пожмаканий. Повертаюся до кабінету, звідки лине ароматний запах кави, що її приготував Поваре. Я п’ю пожадливо, а мій колега не зводить з мене підбадьорливого погляду. Смакуючи кавою, розповідаю йому про те, що було вночі.
— Чому ти не викликав і мене? — мляво дорікає Поваре.
— А тобі що, погано було в ліжку? Комусь із нас треба бути сьогодні в формі… Знакомита кава! Я пішов до шефа.
Цього разу полковник Доня читає газету. На столі — жодного документа, видно, в нього зараз коротка мить перепочинку. Побачивши, що я входжу до кабінету, він відкладає набік газету, вітається зі мною і запрошує сісти. Просить доповісти про нічну пригоду.
Як завжди, я намагаюся бути лаконічним. Наприкінці висловлюю надію, що ще сьогодні закрию цю справу.
Шеф слухає мене уважно, трохи схиливши голову на праве плече. Якоїсь миті мені здається, ніби він не чує мене і взагалі забув про мою присутність.
— Так, випадок небуденний, — озивається він згодом. — В нашій спеціальній літературі проаналізовано чимало злочинів, учинених психопатами… Проте цей випадок, мені здається, не має прецедентів. Мені хотілося б, щоб після закінчення розслідування ти зробив спеціальне повідомлення для працівників нашого відділу… Тобі ясно?
— Як божий день! — машинально відповідаю я.
Полковник регоче:
— Тоді домовилися! Але спершу поглянь у вікно і побачиш, який він ясний, той день!
Сміюся і я. І справді, за вікном видніє сіре, похмуре небо. Прошу дозволу залишити кабінет. Відпускаючи мене, шеф каже:
— Добре було б запросити на розбір цього випадку і лікаря, фахівця з цих хвороб.
Я вже майже біли дверей, але не встигаю переступити порога, як полковник Донн зупинив мене:
— Мало не забув. Майор Стеліаи просив показати йому візитівку Паекару… Вона ще в тебе?
Не відповідаю. Отже, хлопці з відділу боротьби зі спекуляцією все-таки там були, а я не зміг вирізнити їх з-поміж інших відвідувачів. Слово честі, молодці! Запитую стурбовано:
— Я чимось їм заважав?
— Навпаки, — заспокоює мене шеф. — За сусіднім з вами столиком сидів чужоземець з дівулею, ти помітив?.. Курив сигару, чи не так? Так ось, він відомий злочинець, його розшукує Інтерпол. Нема сумніву, що до намірів Паскару належало не тільки налагодити зв’язок із тобою, а й з ним. Самі того не відаючи, ви стали в пригоді хлопцям майора Стеліана.
— Стали в пригоді?
Ніяк не можу второпати, з чого сміється полковник: чи то з моєї нездогадливості, чи то з моєї фізіономії?
— Поки ти розмовляв у холі готелю з Паскару-молодшим, дівуля з чубчиком, як влучно назвав її Поваре, встала з-за столу й підійшла до чужоземця, вдавши, ніби їй треба поговорити з подругою чужоземця, а насправді вона переказала йому, щоб був насторожі, бо за Паекару стежать. Саме цієї деталі й бракувало майорові Стеліану.
— Хитрий, сволота!.. Він має незабаром прийти до мене на розмову.
— Перш ніж говорити з ним, зайди до майора Стеліана… порадься з ним, може, йому від тебе щось треба. А може, і його поради стануть у пригоді тобі самому.
Залишаю кабінет начальника і на ходу складаю план заходів, які мені потрібно здійснити ще вранці: 1) зв’язатися з прокурором Беріндеєм; 2) поговорити з Тудорелом Паскару; 3) відвідати лікарню номер 9, куди Гавриліу відвіз Лукрецію Будеску.