Выбрать главу

Крістіан Лукач знову постає перед моїми очима, яким я його побачив у ту ніч, коли вперше переступив поріг мансарди. «Бридня! Цілковите безглуздя! Щоб така чесна людина стала жертвою якоїсь божевільної?!»

— Ти на місці Крістіана, звичайно послухався б старого?

Тудорел Паскару відповідає не задумуючись:

— Безперечно!

Його безпосередність обеззброює і лякає. Зрештою, і Поваре здригається. Можу уявити, про що він думає. Щодо мене, то я не змінив своєї думки про цього типа, який думає одне, а говорить інше.

— Ти дещо сказав про взаємини між Крістіаном Лукачем і маляром Валеріаном Братешем. Будь ласка, зупинися на них докладніше!

— Докладніше, ніж я вам розповів, домнуле капітане? Він украв його творчі ідеї, визискував його талант, здібності, працю, а улюбленому учневі не перепало й копійки. Може, я прибільшую. Але прочитайте критичні рецензії на виставу «Північний вітер». Вони наввипередки розхвалюють декорації Валеріана Братеша, а самого маляра підносять до небес. Весь світ знає, скільки грошей одержав Братеш за працю, яку виконав Крісті. А Братеш не те що не подякував, а ще й дівчину його украв. Покинув жінку, дітей. Ще б пак, Петронела, що не кажи, і вродлива, й розумна — ще й донька якоїсь… якоїсь, скажемо так, високопоставленої особи.

— А як ставився Крістіан Лукач до свого вчителя?

Тудорел Паскару тільки махнув рукою.

— Він був теля, щоб не назвати це якось інакше. Його не цікавив грошовий бік творчості, не цікавило й те, що Валеріан Братеш заживає слави завдяки йому. Він страшенно переживав у душі втрату Петронели, але не переставав виправдовувати Братеша. Одного дня я спробував відкрити йому очі на правду, але він накинувся на мене зі слонами: «Ти, рестораційний нікчемо, не стромляй свого носа в те, в чому нічого не тямиш!» Він гадав, що образив мене. Тож я й не маю діла з такими типами, як Братеш…

Я хапаюся за його слова «рестораційний нікчема» і без будь-яких церемоній вказую йому на очевидну суперечність у його вчорашніх свідченнях:

— Учора ввечері ти дав мені на здогад, що твій брат у перших наклав на себе руки з Братешевої вини, а тепер виявляється, що Крістіан не тільки не звинувачував його, а й боронив.

Десь у глибині його очей займається вогник, й обличчя його стає просто-таки натхненне.

— Хм! Як би це вам сказати, домнуле капітане?.. Мій двоюрідний брат мав хворобливе самолюбство. Йому здавалося, ніби він усе витає десь у хмарах над дріб’язковістю і нікчемністю життя, а насправді він тяжко страждав од його реальних виявів. Я ні на крихту не сумніваюся, що він пішов з життя через свого «маестро».

«Мені ж достеменно відомо, що його забили, — відгукуюсь я подумки. — Марні твої зусилля переконувати мене в протилежному…»

— Як сприйняв Крістіан Лукач звістку, що батько позбавив його спадщини?

Він і тепер не відводить погляду.

— Так ніби й чекав на щось подібне.

— Це правда, що він збирався опротестувати заповіт судовно? — хочу загнати його на слизьке.

Паскару вибачливо всміхається:

— Де там! Він мені сказав лише от що: «Не думай, що тобі пощастить розпродати колекцію… Такі колекції охороняються законом: і я спокійний».

Настає час грунтовної перевірки самовладання Енессі:

— Коли востаннє ти бачився з братом?

Він відповідає швидко, без загайки:

— У день самогубства, у нього вдома… Він був збуджений, його мучило каміння в нирках, і він відчував наближення нападу. — Паскару раптом умовкає, і погляд його робиться напруженим. Та за хвилю він продовжує розповідь: — Тижнів зо два тому він попросив мене дістати ампулу з морфієм. Він перетерпів тяжкі муки під час попереднього нападу, і думка, що все це повториться, жахала його. Він хотів, щоб морфій був у нього напохваті. Він міг сам зробити собі ін’єкцію.

— Чому? Хіба він не міг викликати «швидку допомогу»?

— Якось викликав… а вона прибула аж через чотири години. Відтоді він і чути про неї не хотів.

— У нього вдома було все потрібне для уколу?

— Не знаю. Але я хотів йому допомогти. Я кілька разів був свідком його жахливих мук під час нападу хвороби. А що в мене є приятелька в онкологічній клініці, асистентка Вікторія Мокану, то я обіцяв йому при нагоді дістати морфій. Я поїхав до неї, тим більше що сам потребував лікарської консультації…

— У тебе якась хвороба?

— Віднедавна мене турбує печінка… Я мав намір убити двох зайців зразу. Вікторія Мокану влаштувала мені консультацію, але щодо морфію — відмовила категорично. Потім я заїхав до двоюрідного брата сказати, що не виконав його обіцянки.