— Наше прохання полягає в тому, щоб ви допомогли нам збагнути, як Лукреція Будеску зважилася на злочин. Нам потрібне наукове пояснення її вчинку.
Замість відповіді він натискує кнопку, вмонтовану в стіл.
— Насамперед, товаришу полковнику…
— Капітане, поправляю я його.
— Байдуже… Я дам вам прочитати історію хвороби нашої пацієнтки. Якщо у вас після цього з’являться запитання, я на них відповім. Згодні? — І, скинувши догори брови, втуплюється в мене очима.
Хтось стукає в двері й одразу заходить. Певно, асистентка лікаря — літня, повна, з великими пишними грудьми жінка. Титус Спиридон не дає їй навіть рота розтулити:
— Катерино, дівчинко, осолодо життя мого, оцей товариш із міліції, лейтенант…
— Ви то підвищуєте мене у званні, то понижуєте… — жартома протестую я.
— Пусте… Я дам вам прочитати історію хвороби нашої пацієнтки. Принеси, будь ласка, історію хвороби Лукреції Будеску.
— Нашої «панночки»?
— Атож, золотко. Товариш… прочитає її тут.
Він, мабуть, хотів надати мені черговий чин — чи то генерала, чи то, навпаки, сержанта, але чомусь передумав.
Катерина безшелесно зникає за дверима і через кілька хвилин повертається з текою в руках, яка, на моє щастя, виявляється не надто грубою.
— Прочитайте спокійно, не поспішаючи, — радить лікар. — У мене ще досить тут справ. Я незабаром повернуся.
Бере асистентку під руку і зникає за дверима, залишивши мене наодинці з текою, де краснописним почерком виведені ім’я та прізвище пацієнтки: «ЛУКРЕЦІЯ БУДЕСКУ», рік і місяць народження. Розгортаю теку. На превелику мою радість, перший і, можливо, найважливіший для мене документ віддруковано на машинці, і його легко читати. Мені стає якось моторошно, коли я дізнаюся, що перший нервовий напад спіткав її в шістнадцять років, коли її вітчима — йому було тоді тридцять вісім років — знайдено мертвим за обставин, які мені здалися дуже подібними до обставин смерті Крістіана Лукача. Під час арешту Лукреція Будеску визнала себе винною у вбивстві.
Це було восени неспокійного 1940 року, коли тодішня поліція здійснювала репресії профашистського уряду проти людності й не приділила цій справі належної уваги. Лише під час судочинства суддя, бачачи явно хворобливий стан підсудної, скерував її на психіатричну експертизу. Лікарі Центральної психіатричної лікарні (нині лікарня номер 9) визнали її душевнохворою, і суд ухвалив помістити її в лікарню, де вона й провела під медичним наглядом кілька років. За цей час стан її поліпшився, і, зрештою, 1949 року за власним бажанням Лукреція Будеску навідувалася в лікарню для профілактичного обстеження.
Під час однієї з таких її візит лікарі помітили появу на грунті давнього синдрому деяких нових симптомів, не визнаних, одначе, небезпечними. На запитання, чому вона досі не вийшла заміж, Лукреція Будеску розповідала одну й ту саму, з незначними відхиленнями, історію: одружені чоловіки закохуються в неї з першого погляду, освідчуються і пропонують їй шлюб. Але вона всім їм відмовляє, щоб не руйнувати їхніх родин.
На останньому обстеженні вона була 1972 року, і саме тоді доктор Титус Спиридон постеріг новий мотив у розповідях своєї пацієнтки. Цього разу місце одружених чоловіків посів якийсь студент, — маючи подругу свого віку, він потай закохався в неї, і Лукреція Будеску подала йому надію на успіх. Вона пообіцяла вийти за нього заміж, але не раніше, ніж він закінчить інститут. Певна річ, студент був нетерплячий і наполягав, щоб вона віддалася йому, проте Лукреція Будеску не поступалася, бажаючи будь-що зберегти свою цноту до першої шлюбної ночі.
Доктор повернувся десь за двадцять хвилин.
— Ну що, второпали що-небудь?
Він сідає за стіл і знову вшниплюється в мене ввігнутими лінзами своїх окулярів. Я ледве стримуюся, щоб не сказати йому, що не такий я вже тупий, аби не втямити прочитаного. Це було б нетактовно.
— 1949 року медкомісія виписала хвору з лікарні. Як ви оцінюєте цю постанову? — запитую я.
— Я «за» обома руками. Власне, я сам запропонував її виписати. За тодішнього діагнозу, враховуючи її стан, лише спілкування з людьми та праця могли завершити успішно розпочате лікування. Зважте, з сорок дев'ятого року і аж дотепер Лукреція Будеску змінила тільки три місця роботи. І нізвідки її не звільняли, вона йшла за власним бажанням. Всі були нею задоволені. Отже, її повернення до людей, до соціальних відносин, зрештою, до праці, відбулося і щонайуспішніше.