Помічник генерала, молодий офіцер з личками старшого лейтенанта, зустрічає мене по-дружньому. Чекає, щоб я запитав, навіщо викликає мене генерал, але я мовчу. В приймальні ледь пахне дорогими парфумами. Я принюхуюсь і розігрую з себе знаменитого слідця:
— Тут недавно пройшла жінка!
— Атож! — підтверджує старший лейтенант. — І пройшла прямо туди! — киває головою на масивні двері, оббиті шкірою. — Де, до речі, й на тебе чекають.
«Нове завдання!» — заспокоюю себе, заходжу до кабінету й доповідаю за формою.
Праворуч від генерала сидить на стільці жінка, певно, та сама, чиї парфуми я відчув у приймальні.
— Підійдіть ближче, товаришу капітане! — велить мені генерал. Як завжди, наш начальник управління на рівні: мундир сидить на ньому як улитий. Йому ще нема й п’ятдесяти, лице засмагле, а сивина на скронях надає генералові виразу мудрості й відваги — одне слово, гарний чоловік. Почавши після визволення Румунії від фашизму службу рядовим працівником міністерства внутрішніх справ, він пройшов шлях до начальника нашого управління.
Я наближаюся, краєчком ока позираючи на елегантно вбрану, можливо, занадто яскраво, жінку.
— Познайомтеся з товаришкою Ставру.
Ставру! Чи добре я розчув? Насилу здогадуюсь, що власниця дорогих парфумів — не хто, як мама Петронели. Я повертаюся до неї, схиляю голову і відрекомендовуюсь.
Колись я прочитав, уже й не пригадую де: чи то в книжці, чи то в газеті, що чоловік повинен зачекати, поки жінка перша подасть руку. Проте мати Петронели й гадки не має цього робити, Навпаки, вона зміряла мене холодним, відверто неприязним поглядом, який досить ясно вказує на мету її візити сюди, в генеральський кабінет.
— Сідайте, товаришу капітане! — Генерал показує на стілець ліворуч од себе.
«Соломонів суд!» — промайнула думка. Я сідаю. За два кроки од мене — товаришка Ставру. Вона приблизно одного віку з генералом: повіки в неї густо підмальовані, від чого обличчя здається вульгарним і пихатим.
— Товаришу капітане, ви вчора після обід побували на квартирі Петронели Ставру, доньки товаришки Ставру…
Тон запитання підкреслено офіційний, і це мене неприємно вражає..
— Достеменно так, товаришу генерал. Ця візита пов’язана з підозрілою смертю студента Крістіана Лукача.
Генерал — на те він і генерал, і начальник, щоб бути в курсі всього, що робиться в управлінні, — уточнює:
— Це та «двозначна» справа… — дає мені знати генерал, що я можу не вдаватися в подробиці.
— Так.
— З якою метою ви відвідали її квартиру?
— Студентка Петронела Ставру добрих два роки перебувала в інтимних стосунках з покійним студентом.
Генералова гостя різко перебиває мене:
— Вони давно розлучилися!
У її короткій, але прозорій репліці можна вловити чимало нюансів: образа, докір, обурення тощо… На колінах у неї торбинка, яку вона міцно тримає руками.
У цю хвилину я спокійний, бо встиг продумати всі можливі наслідки її візити. Певна річ, дружина високопоставленої особи вважає, що для неї та членів її родини закон не писаний. Я пригадую, як у вчорашній розмові зі мною Петронела теж натякала на можливі лиха на мою голову. Тепер мені ясно, любонько, де ти була минулої ночі. Ти кинулася до мамусі просити захисту від «беззаконня».
— Так, вони розлучилися, — відповідаю їй, — це правда. Але на місці події знайдено коробку зі шприцом. Судячи з власних слів Петронели Ставру, в неї кілька днів тому зник шприц із коробкою.
— Неправда! — випереджає мене знову товаришка Ставру, нервово махаючи торбинкою.
Генерал на мить заплющує очі й зразу ж розплющує — знайома всім нам ознака роздратування.
Я незворушно веду далі:
— Учора ввечері я запросив її сюди, щоб пересвідчитися, чи справді шприц, знайдений на мансарді в Лукача, належить їй, проте вона знехтувала наше запрошення.
— Я заборонила їй! — зізнається товаришка Ставру гордовито, наче вберегла свою доньку від бозна-якої небезпеки. — Мій чоловік — правник за освітою — і коли почув…
Так… ось він — механізм її зарозумілості. Втручається генерал.
— Товаришко Ставру…
— Закони в деяких місцях ще порушуються, товаришу генерал. Ви повинні зрозуміти моє обурення. Щокроку — це каже й мій чоловік — ми ще стикаємося з надуживаннями. На щастя, дівчинка здогадалася подзвонити мені, і я зразу ж послала по неї машину…
Мені нічого не лишається, як слухати її. З її слів виходило, що не тільки я заприсягся свято оберігати й боронити державні закони, а й вона також. Мені доводиться докладати героїчних зусиль, щоб не встряти в полеміку з нею.