Генерал звергається до мене, і з його тону я розумію, яка йому осоружна розмова з цією жінкою.
— Товаришу капітане, як перебігала ваша зустріч із донькою товаришки Ставру?
— Як і належить, — відповідаю я.
Мама Петронели втручається в розмову:
— Це ви називаєте «як і належить»? Та я…
Генерал стримано уриває її на півслові:
— Товаришко Ставру!
Цього разу начальник, видно, твердо поклав не давати їй накинути нам свій «стиль» розмови. Власне кажучи, що їй потрібно, цій провінційній дамі, яка, немов племінна гуска, гордовито водить головою ще й хизується своїм бойовим виглядом?
— Товаришка Ставру, — наче підслухавши моє запитання, пояснює генерал, — прибула зі скаргою на вас.
— Зі скаргою? — розгублююсь я.
— Товаришка Ставру, — веде далі генерал, — саме з цією метою завітала сюди. В її скарзі йдеться про… — генерал втуплює очі в машинописний текст, що лежить перед ним на столі, — що ви не тільки незаконно вдерлися в помешкання її доньки, а й зазіхали… — притишує він голос, немов роздумує, чигати далі чи ні, — зазіхали на її честь.
Я не з лякливих, мене не так легко вибити з сідла. Навіть сам генерал кілька разів хвалив мене за те, що я не втрачаю самовладання у скрутну хвилину. Але цього разу я просто ошелешений. Почуваю себе боксером, який після блискавичного удару суперника опиняється в нокдауні й чекає, поки суддя на ринзі долічить до восьми й дозволить продовжити бій. «От бачній, ти й сам не сподівався, до чого може призвести справа Крістіана Лукача!» Жодного разу за всю мою роботу в карному розшукові я не потрапляв у таке сміховинно іі безглузде становище. Як на це глупство відповісти? Як боронитися? Як тримати себе?.. Але «арбітр» дорахував до «восьми», й мені можна «підвестися», щоб продовжувати бій.
— Товаришу генерале, в управлінні, яким ви керуєте, я працюю сім років, ви мене добре знаєте. При потребі я міг би оборонити себе від оцих нісенітних звинувачень, але зараз не буду. Це принижує мою фахову й громадську гідність. Дозвольте мені вийти, — я підводжуся зі стільця.
Бачу, як генерал перехиляється через стіл, наче хоча й собі підвестися. Але він лише вибухає гнівом:
— Не дозволяю! Сядьте!
Я мовчки сідаю на своє місце.
— Отже, ви не пробували навіть обійняти?
— Товаришу генерале…
— Відповідайте: «так» чи «ні»!
— Ні!
Скаржниця знову хоче повторити свій блискавичний удар:
— Моя дочка не бреше! Вона була, як про це й написано у скарзі, в халаті, а ти перед тим, як піти з хати, накинувся на неї…
Але я вже опанував себе. Мені тепер нічого боятися, і я уриваю її.
— Прошу мені не тикати, ми з вами разом свиней не пасли.
— Товаришу генерале, — протестує вона, хапаючи ротом повітря, — я дружина…
Генерал не дає їй доказати:
— Товаришко Ставру, я попрошу вас!.. Мене просили по телефону негайно прийняти вас. Я це зробив. Ви подали мені скаргу. Мій офіцер категорично заперечує всі ваші звинувачення, а ваша дочка не має свідків. Так само, як і капітан Роман не може назвати свідка, який би сказав слово на його виправдання.
Генералові слова раптом викликають у мене спогад про домашні пантофлі під Петронелиним диваном, — тепер я не сумніваюся, що вони належали Валеріанові Братешеві. Таки було слушне моє відчуття, що хтось, сховавшись на кухні чи у ванній кімнаті, підслуховує нашу розмову з Петронелою. Тобто, вирішивши наполягати на своїй брехні, вона могла б назвати його свідком. Але вона цього не зробила! Я підсвідомо відчуваю, що цей свідок не бажає себе викрити.
— Моя дитина не бреше! — пробує знову захистити честь своєї дочки товаришка Ставру.
Відзначаю із задоволенням, що тон генералів стає рішучішим, ніж раніше.
— Мої офіцери, товаришко Ставру, теж не брешуть.
— Отже, ви ставите під сумнів мою скаргу?!
Генерала, бачу, дедалі дужче дратує бундючність і зарозумілість відвідувачки, але від неї нікуди не дінешся: мусить її слухати до кінця. Пропустивши повз вуха останню її репліку, він запитує мене:
— На якій стадії перебуває слідство?
— Гадаю, за добу справу буде закрито.
— Яке місце посідає дочка товаришки Ставру на нашій стадії розслідування?
Нарешті я можу присадити цю провінційну даму! Хай генерал сердиться, але я так і зроблю.
— Одне з чільних, — відповідаю йому, — бо ще донедавна вона була коханкою потерпілого — вони жили разом (на якого дідька я додаю ще й цих три слова?), а потім кинула його заради маляра Валеріана Братеша, одруженого, з двома дітьми, на півтора десятка років старшого за неї, до того ж учителя Крістіана Лукача. Після того як вони почали зустрічатися, маляр залишив свою сім’ю.