Той киває головою і зупиняє жінку біля порога.
Знаходжу вимикач, і мансарда відразу освітлюється блакитнявим неоном, дуже схожим на світло похмурого осіннього дня. І тут мою увагу привертає щось таке, від чого мене обдає морозом, і я стаю як укопаний.
— Магнітофон! Я бачу магнітофон!
Негайно ж я помічаю біля магнітофона й кілька касет та мікрофон. Видно, той, хто виважив двері, поспішав і не поклав їх на місце, в нічний столик. А сам магнітофон стоїть біля електричного шнура, який, як і вчора, гадючиться одним кінцем по килиму.
Прокурор і Григораш вражені не менш за мене.
— Ти диви, вкрадене повертається назад! — дивується прокурор, потім, оговтавшись, запитує: — Ви переконані, що Лукреція Будеску не втекла з лікарні?
— Переконаний!
Сказати по правді, коли б я не бачив на власні очі, як міцно вона спала після снодійного, коли б не бачив, як Григораш знімав у неї відбитки пальців, а вона навіть не поворухнулася, то не знав би, що й подумати.
В пам’яті закарбувалося слово, мовлене прокурором: «вкрадене». Тобто Крістіан Лукач нікому не позичав і не дарував магнітофона з касетами — їх звідси викрадено. І той, хто взяв магнітофон, а потім приніс назад, ризикував двічі: і коли брав, і коли повертав.
— Може, я сфотографую? — каже Григораш.
Та перш ніж дати йому змогу взятися до роботи, я звертаюся до жінки, завмерлої за порогом:
— О котрій годині ви помітили, що пломбу зірвано?
— Було десь так чверть на третю, — голос її зривається від хвилювання.
— Як ви опинилися тут, нагорі? Почули якийсь грюкіт?
— Ні… Не знаю, чи ви повірите мені, але я прийшла сюди з цікавості. Мені казали, що двері опечатані, ось і захотілося подивитись.
— Я, прокурор Беріндей, щиро дякую, що ви нам повідомили.
— То не я, то мій господар…
— Перш ніж піднятися сюди, де ви були?
— На кухні.
— Кухня розташована поряд із чорним ходом, чи не так?
— Еге ж.
— І ви не чули якогось грюкоту? Не бачили нікого чужого, хто б піднімався чи збігав сходами? — розпитую її, маючи на увазі Тудорела Паскару. Чому саме його? Мабуть, тому, що він з нашої сьогоднішньої розмови міг зрозуміти, що мене хвилює пропажа магнітофона. Звичайно, моя підозра не має під собою реального грунту: та все ж я не можу її спекатися.
— Ні, товаришу, не чула нічого.
Я пропоную прокуророві спуститися сходами в квартиру її господарів і за всією формою записати її свідчення, поки Григораш орудуватиме фотоапаратом. Він згоден.
— Чи не годилося б цього разу викликати службового собаку? — Я хочу знати їхню думку.
Григораш рішуче заперечує, а він у питаннях криміналістики для мене авторитет.
— Ти ж знаєш мою думку… В умовах міста, за такого стовписька навряд чи буде користь від собаки.
Він уже налаштував фотоапарат. Я не хочу йому заважати. Опісля, коли він сфотографує все, йому ще треба буде глянути, чи на магнітофоні не залишилося відбитків пальців. Лише після того, як він закінчить свої криміналістичні операції, я зможу до чогось доторкнутися. Запалюю сигарету й милуюся, з якою грацією, знанням свого діла порається мій друг. А в голові крутиться одне й те саме ім'я Тудорел Паскару. Він відвідав свого двоюрідного брата лише за дві години до його смерті й згодом розповів мені, що залишив Крістіана Лукача настільки захопленого музикою, що той навіть не відповів йому на прощання… «Сумна, печальна музика», — сказав Енессі. Отже, всі наступні відвідувачі мали застати Крістіана Лукача в такому самому душевному стані: цілком ймовірно, що саме вони, можливі злочинці, й викрали магнітофон з касетами. Якщо це так, то з якою метою? І чому саме магнітофон? Чому вони ризикували, повертаючи його назад? Де логіка? Нема її. Тож мої підозри самі собою падають на Тудорела Паскару.
Згідно з документом, з яким ознайомив мене лікар Титус Спиридон, випадок з Лукрецією Будеску далеко не пересічний, надто з погляду криміналістики. В сорок другому році молодий лікар провів експеримент, у ході якого йому пощастило примусити озватися підсвідомість і одержати ключ до розгадки злочину, що його, зважаючи на специфіку роботи тогочасної поліції, годі було розкрити в інший спосіб. А лікар відгадав таємницю. Природно, Титус Спиридон міг і тепер провести свій експеримент й, можливо, кинути світло на справжню роль Лукреції у трагічній загибелі Крістіана Лукача.
Коли Лукреція Будеску невинна, коли вона ні давніше, ні тепер не вдавалася до цього «модус операнді», тобто способу дій, то це означає, що хтось знав про нього, вивчив його, аби потім застосувати на ділі. Хто він? Петронела? Енессі? Братеш?