Я вислуховую її відповідь і переводжу погляд на Тудорела Паскару. Він спокійний, йому доводилося мати діло з представниками влади. Знаю, що він і рота не розтулить, поки не примусиш його відповідати на запитання.
— Чи не мав ваш двоюрідний брат причин укоротити собі віку?
Досі Тудорел Паскару сидів, заклавши ногу за ногу. А тепер, немов підкреслюючи цим свою поштивість, міняє позу:
— На мою думку, мій двоюрідний брат не мав причин, окрім одної-однісінької: кохання… злощасне кохання.
Спрямовую погляд на Петронелу: жодних змін на її обличчі, так само, як і в її майбутнього чоловіка. А Тудорел Паскару вмовкає, чекаючи на мої запитання.
— Поясніть докладніше, — прошу його. — Нас цікавить, на чому конкретно грунтується ваше твердження.
— Крісті не раз зізнавався мені, що втрата Петронели завдала йому глибокої рани, яка з часом не тільки не загоїлася, а ще дужче кривавила. Він не уявляв життя без коханої. Я переконаний, що біль, самотність, її зрада і штовхнули його на нерозважне самогубство.
— Він говорив коли-небудь про смерть?
— Ніколи! Хоч одного разу дав мені зрозуміти, що тільки щире кохання робить життя осмисленим.
Петронела здригнулася, а може, мені лише здалося… Я запитую її:
— А що ви думаєте з цього приводу?
— Ви чули мою думку, коли приходили до мене позавчора!
Вона намагається триматися визивно. Позавчора у неї це краще виходило.
— Цього разу вас викликали офіційно на очну ставку, — уточнюю я, — в присутності прокурора. Він бажає почути відповідь особисто від вас.
Мої слова переконують її.
— Справді, наше розлучення вразило його самолюбство. Це природно — він кохав мене. Але я ще на початку наших зустрічей остерігала його, що одного чудового дня розлюблю його й покину. І такий день настав. Я йому пояснила, як другові, що покохала Валеріана Братеша, і він зрозумів мене. Не робив жодних спроб утримати мене. Я вже говорила вам, що Крісті не міг накласти на себе руки через мене, бо в нього була більша любов, яка підтримувала його в найважчі дні, — любов до мистецтва.
Валеріан Братеш на знак згоди глибокодумно киває головою. Власне, я й сам з цим згоден. Але такий уже мій фах: моя згода чи незгода не звільняють мене від обов’язку ставити запитання і вимагати відповідей на них.
— Розрив між вами призвів до сварки?
Вона стенає плечима з удаваним подивом:
— Не розумію…
— Я мав на увазі, чи було щось між вами, що могло призвести до психічної травми?
Краєчком ока спостерігаю, як поводяться ті двоє, — вони напружено чекають, що відповість Петронела.
— Таж він мене кохав!.. Зрозуміло, що розлука зі мною не могла не завдати йому травми, але, я гадаю, та драма аж ніяк не була фатальна… Повторюю: я певна, що він наклав на себе руки не через те, що ми розійшлися.
Вона дивиться мечі просто в очі, немов підкреслюючи, що мовила чистісіньку правду.
— Позавчора, коли я був у вас, на запитання: «Як саме ви розійшлися?» — ви мені відповіли: «У нього вдома, після ночі кохання». Ви наполягаєте на цій відповіді?
— Так!
Я дивлюся на Братеша: той стоїчно чекає своєї черги давати свідчення.
— Як повівся Крістіан Лукач, коли дізнався, що його кохана пішли від нього до вас — його вчителя?
— Я б сказав, по-чоловічому! Ми зайшли з ним до кав’ярні й усе з'ясували… залишилися приятелями. Звичайно, якийсь час йому було тяжко. Мені теж. Але в останні місяці мені здалося, що це кануло в небуття.
— Він не переставав поважати вас?
— У всякому разі не виказував неповаги чи ворожості.
— Я — офіцер міліції. Мій обов’язок розслідувати будь-яку справу з погляду закону, не більш. Я не представник преси, радіо чи телебачення — одне слово, не займаюся соціологічними дослідженнями, в тому числі суто моральними аспектами справи. Ось чому я позбавлений змоги з’ясувати те, що не стосується безпосередньо правничого боку розслідування.
— Дозвольте закурити? — демонструє свою винахідливість Енессі.
— Прошу, — я розводжу широко руками. — І ми закуримо.
Мій дозвіл одразу розряджає атмосферу — всі троє відпружуються, полегшено зітхають. Прокурор Беріндей подає мені коробку сигарет і посміхається, немовби хоче сказати: «Нарешті і я пригодився!»
Даю змогу Тудорелові Паскару порозкошувати тютюновим димом, потім запитую його:
— А ви, домнуле Паскару, якої думки про все це?
— Про що саме? — прикидається він дурником.
— Чи не розповідав вам двоюрідний брат, за яких обставин він розлучився з коханою дівчиною?