— Я була присутня, і не раз, на таких бесідах.
Братеш ніжно дивиться на неї. Паскару ж не зводить з мене очей:
— Дозвольте мені? — А що я жестом дозволяю, то він звертається до маляра із запитанням: — Може, ви назвете й гонорар, одержаний за роботу в Національному театрі, а також ту його частину, яку ви за авторським правом відрахували своєму улюбленому студентові?
— Чому вас зацікавив матеріальний бік питання? — піддаю я жару.
— Як це чому? Бо я переконаний — адже саме ці взаємини між студентом та його вчителем, не кажучи вже про те, що Братеш украв у нього дівчину, й кинули мого двоюрідного брата в обійми смерті!
Його прямо-таки розпирає від благородного гніву та бажання будь-що відкрити істину. Я не перечу йому, оскільки його запал іде на користь справі.
Тут вибухає гнівом Петронела, й атмосфера дійства на «сцені» неабияк пожвавлюється.
— Як тобі не сором! З неменшим успіхом він міг повіситись і через тебе! Через твої підлі інтриги! Крісті вже заспокоївся, але ти зі своїм цинізмом поліз у його інтимне життя, став обкидати багном мене, намагався підбурити його проти Валеріана… Ти безсоромний інтриган. Саме завдяки твоїм інтригам батько позбавив його спадщини.
Петронела явно нервується й починає гарячково порпатися в сумочці, шукаючи сигарет. Товаришка Ставру, збуджена не менш, ніж донька, кидається їй на допомогу:
— Тобі щось потрібно, донечко?
— Ні, мамо!
Братеш здогадується першим подати їй коробку сигарет «Кент», потім клацає запальничкою.
Паскару самовдоволено посміхається, наче Петронела прилюдно його похвалила. З мого дозволу він відповідає їй:
— Саме час мені образитись і закричати: «Наклеп!» Але я цього не зроблю. Духівницю писав не я і завіряв у нотаря в Лугожі також не я.
— Але ти їздив у Лугож, і не раз.
Тудорел Паскару доводить, що його мало турбують її докази:
— Не бачу нічого поганого в тому, що я чає від часу відвідував своїх родичів.
Петронела не може стримати злості:
— А те, що подібні візити безпосередньо причетні до солідної спадщини, яку ти одержиш!
— Петронело! — лагідно намагається заспокоїти її Братеш.
Паскару повертає до мене свою нахабну пику й ображено вигукує:
— Домнуле капітане, бачите, замість відповіді на запитання, поставлене домнулові Братешу, мене звинувачують у тому, що через мене Крісті був позбавлений спадщини. Це обурливо!
Попри свої слова, Енессі не почувається обуреним.
— Хоча тут і не місце займатися з’ясуванням моїх авторських прав, та я мушу заявити, що гонорар мені сплатили відповідно до запроваджених у нас норм… Справді, у нас із Крістіаном Лукачем точилися нескінченні розмови з цього приводу. Юнак рішуче підмовився від тридцяти п’яти процентів, що становили його частку. Скільки я не пояснював йому, що після інституту він довго ще відчуватиме потребу в грошах для придбання фарб, полотна і такого іншого, він і слухати не хотів. Зрештою, знаючи, що він гарячкує через свою молодість, я вніс ці гроші на його ім’я в ощадкасу. І віддав йому ощадну книжку, пояснивши, що, крім нього, ніхто не має права користуватися його грошима.
Я дістаю з досьє ощадну книжку, знайдену в кишенях небіжчика, і показую їм, запитуючи в маляра:
— Ця?
— Так.
Я відкриваю її і зачитую вголос, дивлячись на Паскару:
— «Дванадцятого жовтня зроблено внесок на суму сімнадцять тисяч п’ятсот леїв». Ви задоволені, домнуле Паскару?
Моє запитання ставить Енессі в скрутне становище — він часто кліпає віями, але видно, що він хоче виграти час. Нарешті Енессі знизує плечима:
— Нічого не розумію!..
Братеш мовчки киває головою, немов хоче сказати:
«Ось бачите, через таких типів ніхто не має спокою!»
Лілі теж спрямовує на мене погляд, ніби хоче щось запитати, але так і не зважується, знову завмирає в своєму кутку.
Я відповідаю на всі ці мовчазні запитання:
— Із сказаного тут стає ясно і зрозуміло, що причин, які могли призвести Крістіана Лукача до самогубства, слід шукати будь-де, тільки не у наших взаєминах із небіжчиком. Ви, бачу, всі троє згодні зі мною. Власне, цього й слід було сподіватися… Що ж, тепер можна зі спокійним сумлінням перейти до наступного акту…
Я дістаю з правої шухляди приготований заздалегідь касетофон Крістіана Лукача і ставлю його на стіл. Залягає тиша, мов у склепі.
Я не сумніваюся, що вони впізнали його. Тудорел Паскару не приховує свого подиву. Те саме можна прочитати на маляревому «мужньому обличчі». Лише Петронела Ставру ховається за вдаваною байдужістю. Проте, зачувши мої слова, і вона здригається.