— Тепер я пропоную всім послухати самого Крістіана Лукача. Він теж має право, навіть з могили, взяти участь в обговоренні наших проблем. Ось, наприклад, що він думає з приводу розриву з Петронелою Ставру.
Я натискаю на клавішу. Касетофон, це диво двадцятого століття, зразу оживає. У цілковитій тиші лунає м’який голос того, хто написав цей сучасний «щоденник» і хто фізично не може бути присутнім тут.
«… мені боляче, і цей біль залишиться зі мною навіки. Я не можу позбутися цього спогаду, він переслідує мене, мучить… Може, було б краще, якби Тудорел промовчав, якби він мовчав, нічого не казав, не отруював моєї душі цією трутизною!.. Але ні, одного чудового дня цей обман все одно виплив би нагору. Брехня, яка багатьом людям замінює щодня правду! Як замінює вона правду Петронелі та Валеріанові. Два місяці вони зустрічалися потай, кохалися, а я нічого не знав. Якби Петронела прийшла до мене й відкрила правду! Боже, чому Валеріан не прийшов до мене й не сказав правди!? Але вони й далі зустрічалися таємно. А моє повсякденне життя текло, як і доти. Ночами Петронела так само припадала своїм тілом до мене, немов у її житті не зайшло жодних змін. В інституті або в його Студії я зустрічався з Валеріаном, він дивився мені в очі, всміхався, розмовляв зі мною, мовби й не він… Хтозна, скільки тривала б ця брехня, якби Тудорел, цей рестораційний нікчема, не відкрив мені очі, не повів на те місце, де вони сходилися, — в студію! В студію до Валеріана! Тієї ночі Тудорел поволік мене туди. «Подивись і прокинься!» — сказав він мені. Я потеліпався за ним і, мов найпослідущий покидьок, затаївся там. Я бачив, як вони вийшли зі студії, як він обійняв і поцілував її на прощання. Мені стало ще болячіше не від того, що він обійняв її, а тому, що поруч стояв Тудорел і не приховував своєї втіхи. Само тоді я зрозумів, як низько я опустився…
Наступної ночі Петронела з’явилася до мене, мов би й не вона. Як це було вже не раз, вона швидко роздяглася догола й пірнула в ліжко, поки я вовтузився зі шкіцом. «Що, ти там робиш, Крісті?» — запитала вона найсолодшим і найневиннішим голосом, що його я тільки чув… Я повернувся до неї. І ту ж мить подумав, що вперше дивлюся на неї очима маляра. Її біле тіло вирізнялося на темно-зеленій ковдрі чіткими, класичними лініями. Мені чомусь згадався Гойя з його драматичним життям. Не знаю, скільки б тривала ця дивовижна мить, але я отямився від її голосу: «Крісті, чому ти не роздягаєшся?» У мене не було сумніву, що таке саме запитання вона ставила учора ввечері Валеріанові, лежачи у нього на софі в студії. І тоді я сказав їй, що знаю про її інтимні стосунки з ним. Вона почала вдягатись і зізналася, що кохає Валеріана, а той відповідає їй взаємністю. І що вона приховувала від мене правду і не переставала приходити до мене, бо не хотіла завдати мені болю, берегла моє самолюбство.
Тепер я можу посміятися з її слів! Не хотіла зробити боляче, берегла моє самолюбство! Х-ха-ха… Яка безсовісна брехня! Я розумію, що все на світі має початок і кінець. Ще на початку наших зустрічей вона пообіцяла, що скаже мені без нагадувань з мого боку, коли розлюбить, скаже без будь-яких церемоній. Я був сп’янілий від щастя і не міг уявити, що нашому коханню може настати колись кінець, та ще й такий мерзенний…»
Я натискую на кнопку «стоп» і вимикаю магнітофон. І знову в кабінеті панує гробова тиша. На лобі в Братеша виступили краплини поту, але він не сміє поворухнутися, щоб дістати носовичка. І Петронела Ставру закам’яніла теж, втупивши погляд кудись у порожнечу, за межі кімнати. Лишень Тудорел Паскару, вважаючи, що йому й тут відведено роль позитивного героя, невимушено курить, заклавши ногу на ногу.
— Товаришко Ставру, — я знову ввертаюся до Петронели, — ви й далі наполягаєте на своїх словах, сказаних з приводу вашого розриву з Крістіаном Лукачем?
Її «ні» вимовлене глухим, тремтячим голосом. Відтак вона повертається до Тудорела Паскару і накидається на нього з несподіваною люттю:
— Як тобі не сором! Навіщо ти це зробив? Отже, він од тебе дізнався! Паскуда! А чому ти не розповів йому, як цілими місяцями морочив мені голову, не давав проходу і впіймав облизня? Ти мстився, мерзотнику, за те, що я тобі відмовила? Не два удари вбили його, а три… І якраз твій удар виявився фатальним, завдав йому смертельної рани. Ми з Валеріаном намірялися відкрити йому правду, але хотіли зробити це обережно, пом’якшити удар…
Петронела вмовкає так само несподівано, як і вибухає, її мати все прикладає до очей хустинку. Енессі саркастично посміхається. Не поспішає відповідати цей «рестораційний нікчема», він чекає на запрошення, що я й роблю: