І прикипаю очима до Тудорела Паскару. Той злякано відкидається на спинку стільця, а обличчя його враз робиться мертвотно-блідим. Дотримуючись тієї самої тактики, я швидко запитую його:
— З якою метою ви погрожували своєму двоюрідному братові?
Магнітофон! Як він допоміг довести до кінця справу! Паскару-молодший у нокдауні: звідки йому знати, що там ще записано на магнітній плівці, які ще таємниці криє цей японський магнітофон, якого він власноручно роздобув для Крістіана Лукача…
— Чи не думаєте ви, що це я… Боже милостивий! — розпачливо зойкає він.
— Відповідайте на запитання! — Я контратакую його. — Погрожували чи ні?
— Так… але жартома…
— Проте сварка була серйозна, чи не так?
— Серйозна, — мусить визнати Енессі. — Він ніяк не міг змиритися з думкою, що спадщина перейде до мене і я стану спадкоємцем картин, художніх виробів. Крісті боявся, що я пущу їх на вітер… Він пробував з допомогою якихось далеких родичів оскаржити духівницю через суд… Я спалахнув і крикнув йому, що, коли він це зробить, я його вб’ю.
— Як реагував Крістіан Лукач на вашу погрозу?
— Та як? Він запитав, як я збираюся вбити його. Ну а я… що міг я відповісти? Я ж не думав раніше… про це…
— Брешете!
Бачу, як він стає ще блідішим, аж сірим. Я не зводжу з нього очей, а він бурмоче:
— Чого ви од мене хочете? Я не вбивав його.
— Що ви відповіли йому?
— Що вб’ю його так само, як убила Лукреція свого вітчима… Але це не я!..
— Звідки вам відомо, як убито вітчима Лукреції? — не даю йому оговтатись.
— Від Крісті… давно, вже й не пам’ятаю коли, зайшла мова про Лукрецію, він і розповів про її нещасливу долю.
Я досяг своєї мети: дізнався від Тудорела про те, що не давало мені спокою.
— Громадянко Петронела Ставру, а вам була відома історія життя Лукреції Будеску?
— Так, — шепоче та, встромивши очі в підлогу. — Крісті не раз розповідав про це з усіма подробицями… Він жалів її, а я завжди чекала від неї якоїсь напасті…
— А що ви знали про Лукрецію Будеску?
Валеріан Братеш курить сигарету, жадібно затягуючись. Його голос зовсім не змінився, такий самий виразний і самовпевнений:
— Все, що мені відомо про Лукрецію Будеску, я знаю зі слів ІІетронели… Та й Крісті колись розповідав дещо.
Я повертаюся знову до Тудорела, що встиг уже трохи оговтатись.
— Отож з якою мірою відвідали ви свого двоюрідного брата в понеділок ополудні?
— Як я нам повідомив, Крісті погано почувався і попрохав мене роздобути для нього ампулу з морфієм… Мені не пощастило цього зробити. В понеділок він розшукав мене по телефону.
— О котрій годині?
— Під час обіду… Я щойно повернувся з онкологічного інституту. Він поцікавився, чи дістав я йому ампулу. Я не хотів говорити по телефону, самі розумієте чому…
— Звідки мені знати? — прикидаюся, що не зрозумів його. — Поясніть, щоб усі чули.
Мій тон тримає його в постійному напруженні, на це я й розраховую.
— Я знав, що міліція стежить за мною. Ось чому я сказав Крісті, що по обіді зайду до нього… Я зайшов і сказав йому, що, на жаль, не роздобув ампули…
— Брешете! — швидко перебиваю його і подаю знак своєму «помрежу». У цілковитій тиші Поваре розчиняє двері й запрошує ввійти невисоку молоду гарненьку жінку.
— Товаришко Вікторія Мокану, прошу вав підійти ближче. Перепрошую, що не можу запропонувати вам стілець, але я вас не затримаю надовго.
Вдягнена вона по-осінньому, в сукняний костюм, проте сукня заледве прикриває коліна. Лілі мовби прокинулася від сну і зміряла її очима з голови до п’ят ревнивим поглядом. Найбільше вражений з усіх, природно, Паскару.
— Товаришко Мокану, де ви працюєте?
— Асистенткою в онкологічній клініці.
— Ви знайомі з оцим юнаком? — показую я на Енессі.
— Так, це Тудорел Паскару.
— Він заходив до вас у клініку… З якою метою?
— Просив мене влаштувати йому прийом у одного з наших фахівців, а заодне запитав, чи змогла б я роздобути рецепт або ж просто ампулу з морфієм.
— Він не пояснив вам, навіщо це йому?
— Ні. Я його й не запитувала. Я йому просто сказала, що не можу дістати морфію, а якби й могла, то однаково не зробила б цього.
— Чим закінчилася ваша розмова?
— Побачивши, що я рішуче відмовляюся, Тудорел Паскару показав мені білу таблетку завбільшки з монетку в двадцять бань, потім анотацію якоюсь чужою мовою, де були вказані компоненти цих ліків, до яких належали, я точно пам’ятаю, й наркотики. Він запитав, чи може ця таблетка втамувати гострий біль. Я відказала, що не знаю, і порадила викликати лікаря, якщо хтось у нього вдома хворий. А проте він наполягав, щоб я сказала йому, чи доза наркотиків не є небезпечна для життя… Я сказала, що ні, але звернула увагу, що кілька таких таблеток становлять смертельну небезпеку.