— Домнуле Паскару, ви згодні зі свідченнями товаришки Вікторії Мокану?
— Так, згоден!
— Дякую вам, товаришко Мокану!
Вона прощається, обкинувши всіх присутніх враженим поглядом, і рушає до дверей.
— Домнуле Паскару, скажіть, що ви зробили потім з цією таблеткою? — запитую я і занотовую в записнику, щоб не забути переказати майорові Стеліану, аби той розпитав Енессі, звідки вона в нього.
— Викинув її в туалет і злив воду…
Власне кажучи, ніяких конкретних доказів щодо таблетки я не маю, і цілком може бути, що цього разу Паскару каже правду. Проте я сягаю рукою до касетофона:
— Брешете! Розтин трупа…
Перелякавшись на смерть, Паскару не дає мені доказати:
— Зізнаюся, то я дав Крісті таблетку. Він її проковтнув при мені.. Але ж ви щойно чули — ця доза була безпечна! Не я його вбив!..
— Це ще треба довести! — залякую я його далі. — Я переконаний, що ви змусили його зажити кілька таблеток. Розтин показав, що… — Я знову сягаю рукою до магнітофона, наче там, усередині, сховані всі мої докази.
Лоб Енессі вкривається потом.
— Я не вбивав його! — лементує він, але без колишньої певності.
— Я вам доведу протилежне. — Рвучко повертаюся до Петронели Ставру: — Де ви були двадцять сьомого жовтня між шостою годиною вечора і о пів на восьму?
Моє запитання захоплює її зненацька.
— Як це де? Вдома…
— Хтось вас бачив?
— Хто бачив?! Я була з Валеріаном…
Негайно в розмову встряє Валеріан Братеш:
— Я думаю, Петронело, — мовить він поблажливо, — треба розповісти все, хоч би як це було важко… Чи краще це зробити мені?
Петронела нарешті підводить голову й дивиться мені прямо в очі:
— Ввечері двадцять сьомого жовтня, десь о чверть на сьому, я відвідала Крісті. Я не була в нього близько семи місяців… Останніми днями він часто телефонував мені, просив роздобути ампулу з морфієм. Я відповідала, що не можу, хай краще викличе «швидку допомогу». Та він не хотів — не забув, як одного разу чекав на «швидку» кілька годин.
Валеріан Братеш чемно перебиває її:
— Вибач, я докажу решту сам, оскільки тут винен лише я… У мене вдома, товаришу капітан, була ампула з морфієм. Ще відтоді… як близько шести років тому померла моя мама — вона померла на рак шлунка, — ампула зберігалася в мене. Незадовго до її смерті я одержав з лікарні кілька таких ампул, одна з яких залишилася невикористаною… Сам не знаю, навіщо я тримав її. І коли Петронела розповіла мені про дзвінок Крісті, а на лекціях двадцять сьомого жовтня йому ще й стало погано, я пообіцяв, що умовлю Петронелу зайти до нього ввечері і, якщо буде така потреба, зробити йому ін’єкцію…
— Отже, ви віддали ампулу своїй подрузі?
— Так…
— Прошу, продовжуйте.
— Але події того дня розгорталися трохи інакше, — розповідає маляр далі. — Я підвіз Петронелу до будинку Крісті. Вона піднялася нагору, а я чекав її в машині.
— Чому?
— Крісті було б прикро бачити нас разом. Петронела повернулася через двадцять хвилин. Чи не так, Петронело, хвилин через двадцять?
Дівчина ствердно киває головою.
— Вона повернулася страшенно схвильована, а мені тільки й сказала: я зробила укол.
— Громадянко Ставру, що ж там сталося, нагорі?
— Коли я зайшла в мансарду, напад уже почався, але я застала його в стані дивної сонливості, депресії, яку я можу пояснити лише тепер, після того, як дізналася, що він проковтнув незадовго перед моїм приходом якусь таблетку… Я зробила йому ін’єкцію морфію, він заспокоївся і незабаром заснув.
— Коли ви пішли, він спав?
— Так… Я була дуже схвильована і мерщій покинула мансарду.
— Чим ви були схвильовані?
— Перш ніж він заснув, на нього найшло збудження, і він почав говорити, як палко мене кохає…
— І нічого більше?
— Він ще казав, що Валеріан — потвора…
Сльози заважають їй говорити. Мати кидається до неї, але Петронела зусиллям волі опановує себе і просить матір повернутися на своє місце.
Я прошу Валеріана продовжити свою розповідь.