— А ми якраз і мріємо про таку роботу… — тихо промовила молода жінка й усміхнулась.
Її чоловік, ніби скориставшись цим, швидко відчинив дверцята авто:
— Спасибі вам велике, пане Гольдштейн. До побачення.
— А дорогу ви пам'ятаєте?
Малий чоловічок наблизився до машини.
— Та якось розшукаємо.
— Повернете он в ту вуличку, що праворуч. Потім відразу ж за молочним кафе буде лівий поворот. Там побачите новобудови, а вже далі почнуться садки й будинки над самим морем. То — П'ястівська вулиця. Дім небіжчика Станіслава, вашого дядечка, під номером восьмим. Ви ж колись були там, певно ж, знайдете?
— Це було вісім років тому… — молодий чоловік мимохіть усміхнувся. — Не дуже мені ці місця запам'яталися. Я гостював тут якихось три чи чотири дні. Але розшукаємо. Ще раз дякуємо вам.
— Четвертий будинок праворуч! — гукнув нотаріус, коли зачинились дверцята. — А я мешкаю в будинку номер п'ять. Якщо відчуватимете в чомусь потребу, дзвоніть в будь-яку пору. Я дома буду сьогодні з восьмої вечора.
— Спасибі…
Машина рушила. Нотаріус помахав услід рукою. Авто віддалялося поволі, потім круто повернуло, і молода жінка, що вдивлялася у внутрішнє дзеркальце, втратила старого з поля зору.
Постав один житловий будинок, другий, потім ще один в риштованні, далі дорога повела в рідкий з височезними деревами сосновий лісок, і раптом перед мандрівцями відкрилась рівнина, що повільно спускалась до моря, яке простягалось аж до небокраю.
Нарешті дорога повернула праворуч, до великої купи дерев і кущів, серед яких заблищали червоною черепицею невеличкі будиночки, що стояли на положистому косогорі, який вів до води.
— Як тут хороше… — прошепотіла жінка.
Молодий чоловік ствердно кивнув головою, ніби відповідаючи власним думкам.
— Я був тут всього раз. Дядько мешкав сам-один над морем, — і він, піднявши руку від керма, показав на дерева. — З саду стежка веде одразу ж на пляж. Зрештою побачиш… Ох і спека ж…
Він утер ребром долоні чоло і знову спустив руку на кермо.
— Задуха, — жінка глибоко зітхнула. — Мабуть, буде гроза, — кивнула в бік далекої хмари, що темніла над морем, край її світився в промінні призахідного сонця. Чоловік кивнув і ще раз витер чоло.
— Боже, ну й пражить.
Автомобіль в'їхав поміж садки. Серед них навіть будинки важко було розпізнати. Крізь густу зелень пізнього літа ледь було видно білизну стін.
Машина уповільнила хід.
— Два… чотири… — чоловік озирався довкіл. — Їй-богу, не пам'ятаю. Ці садки схожі один на одного. Може, тут?
Авто зупинилося. В глибині саду, на стежці стояла немолода вже жінка у комбінезоні, великому солом'яному капелюсі і старих шкіряних сандалетах, взутих набосоніж.
— Пробачте, чи не тут часом будинок судді Мрочека?
Жінка підійшла до хвіртки, розчинила її навстіж і лише тоді озвалася:
— А ви, певно, племінник? — голосно запитала й похилила в смутку голову, а потім підвела очі, не змігши стримати цікавості. — Вероніка казала мені ще вранці про ваш приїзд. Ну хто б міг подумати, правда ж? Такий порядний чоловік і помер, а всілякі там пройдисвіти до ста доживають. Так вже ведеться. Ми з самого початку сусіди з ним, ніколи ні поганого слова, ні суперечки. Коли мого старого кілька літ не було вдома, він все мені по господарству помагав. Та горе не питає. Я казала часом: «Пане суддя, вже не ті літа, щоб кожного ранку в морі купатися!» А він тільки сміявся. Здоровий був, наче кінь, як то кажуть. Купався від ранньої весни до пізньої осені. Поплаває хвилин з п'ятнадцять і назад. На роботу при будь-якій погоді пішки ходив, аж за три кілометри! І повертався також пішки. Але врешті-решт навіть машина псується, не те що чоловік. Вийшов поплавати вранці і вже не вернувся. Витягли його, нещасного, з води аж увечері, перед заходом сонця. Серце не витримало. Мій старий теж помагав його шукати, у нас є власний човник. Іноді на рибалку старий виходить, коли, звісно, море спокійне. Інакше я б не дозволила. Так боюся хвиль, а він каже, що тоді риба краще ловиться. А пан суддя, якби мав жінку, то, певно, ще б жив би собі. Жінка не дозволила б того всього. Старість є старість. Нічого вдавати з себе молодого, коли вже сил бракує.
— Так, прошу вас… — перебив балакучу жінку суддів племінник. — То котрий дядьків будинок? Вже не пам'ятаю, вісім років минуло, як був тут.
— А ось цей, — показала наліво рукою, в якій тримала садові ножиці. — А з того боку живе друга сусідка, лікарка Ясінська, там вже й кінчається дорога. Далі нема проїзду, там піщана дюна.