— Спасибі.
Машина рушила, але через кільканадцять метрів Мрочек різко загальмував.
Ще трохи посиділи нерухомо. Потім молода жінка прошепотіла:
— Містечко невелике… Всі вже про нас знають.
Він кивнув. Відчинили дверцята майже одночасно. Попростували до хвіртки. За сталевою сіткою, густо обвитою диким виноградом, видніла між кущів стежка. Раптом почувся виразний монотонний шум десь поблизу.
— Чуєш? Море!
— Так одразу ж за садком пляж.
— Страшно…
— Чого? — він повернув ключа. Добре змащений замок відімкнувся беззвучно.
— Страшно, — тихо повторила вона, — померти ось так, у морі, поряд з берегом і своєю домівкою… Як страшно усвідомлювати тонучи, що це — смерть…
— Не завжди. Якщо то був припадок, скажімо, аневризм сердечного м'яза, він міг знепритомніти й потонути, нічого не відаючи.
— Нещасний чоловік, — вона обвела довкола поглядом.
— Так, смутно це все. — На жаль, я так мало знав його. За окупації він перебував у Росії, після війни осів тут і навіть носа не показував з цієї Поремби. Вони з батьком моїм за щось посварились, тому й не підтримували стосунків, навіть не листувалися. Я був тут, як вже тобі розказував, усього один раз під час канікул. Погостював днів зо три. Недалеко звідси ми стали табором, то я й заскочив до нього. О, дядько так зрадів зустрічі. А потім, коли батько помер, він приїздив на похорон, потім на наше весілля. Здається, тоді зрозумів, що треба підтримувати зв'язок з останнім членом родини, тобто зі мною. Мабуть, давалась взнаки самотність, ну й літа брали своє. А мені дядько весь час здавався зовсім чужим. Може, якби не помер, все б якось владналося?
— А мені його дуже жаль. Пам'ятаєш, яким був він на. нашому весіллі? Такий милий і трішечки старомодний у найкращому розумінні цього слова…
— Ти не зрозуміла. Мені теж жаль дядька, але не так сильно, щоб побиватися за ним. Все-таки для мене він був досить чужою людиною.
Далека хмара закрила сонце. В саду потемніло.
— Багато років треба було б працювати нам, щоб придбати все це!
— Так, він був порядною людиною. Навіть на мене записав спадщину. Не думай, що не пам'ятаю цього. Він у всьому був порядною людиною. Тобі подобається цей будиночок?
— Здалеку дуже симпатичний.
— Але чи ти справді довго витримаєш отут, у цій глушині?
— Я все життя мріяла мати хатку з садочком у невеликому містечку!
— Правду кажучи, я — теж.
Він пригорнув її. Вони підійшли до ґанку. Глибокий розкотистий грім прогуркотів над невидимим морем.
— Наближається гроза… Чекай! Я зніму сумки й валізки з машини, бо зараз лине дощ.
І він бігом побіг до хвіртки. Хмара огортала все небо. Ще більше потемнішало. Море шуміло голосніш. За хвилю чоловік приніс два чемодани.
— Решту вкинув у машину. Потім розпакуємо. Слава богу, що хоч дощ піде після такої спеки!
Зійшов на ґанок, поставив ношу перед дверима. Хотів уже витягти ключа з кишені, та двері розчинилися самі.
На порозі стала низька худорлява жінка, пов'язана білою хустинкою. Можна було дати їй і сорок, і шістдесят років. На обличчі — жодного виразу.
— Доброго дня, пані Вероніко! — він простягнув їй руку. — Ви ще не забули мене?
— А певно, що пам'ятаю… — Голос у неї також був якийсь мертвий, сухий, позбавлений будь-яких емоцій. — Ви зовсім не змінилися, докторе.
— Це моя дружина. Галинко, познайомся з пані Веронікою, вона допомагала дядькові вести господарство.
Рука, що її потисла Галина, була холодна. Молода жінка спробувала усміхнутися, та Вероніка лише кивнула головою і мовчки взяла чемодан.
Вони ввійшли в невеликий темний передпокій. Галина обдивилася довкола. Оленячі роги, полиця з книжками, плетене крісло…
— Так… — молодий чоловік подивився на Вероніку і кашлянув. Мимохіть повторив слова, котрі чув сьогодні не вперше:
— Ну хто б міг подумати? Такий же був здоровий…
— Така воля божа… — без будь-якої інтонації, сухо відповіла Вероніка, але на мить відвернулась і піднесла до очей фартуха. Потім одразу ж опанувала себе. — Ви, певно, зголодніли після такої дороги? Я приготувала все, лишень м'ясо треба підігріти. Думала, до обіду встигнете. Так пан Гольдштейн сказав.
— Спасибі, спасибі вам… Ви живете тут, правда?
— Ні, в пана Гольдштейна, навпроти. Я в них обох вела господарство. Обіди, правда, готувала тільки по неділях, — то в одного, то в другого. В будні вони обідали в суді, там є їдальня… Ну, а як буде тепер, не знаю. Якось вже самі вирішите… Кухня ось тут, — вона прочинила бічні двері. — Стіл накритий.