Пролунав грім. Вітер налетів, зашелестів у кронах дерев і знову стих.
— Може, спочатку вимиємось та розпакуємо чемодани? Гроза наближається. Ви не чекайте, йдіть, бо зараз лине дощ. — Усміхнувся до неї. — Ми тут самі дамб раду. А завтра вранці, будь ласка, приходьте. Не знаємо, чи надовго затримаємось, але, якщо ви не проти, продовжуйте, будь ласка, наглядати за домом, як і при дядькові. Правда ж, Галинко?
— Ну звичайно! — трохи вимушено озвалась вона. — Якщо тільки пані Вероніка захоче…
— Дякую вам, — схилила голову й одразу ж випросталась стара. — Тільки сьогодні я не прибирала ніде. Так пан Гольдштейн наказав — залишити все, як було, до вашого приїзду…
— Розумію. Спасибі, пані Вероніко.
— Ну, то я піду. А о котрій годині приходити вранці? Молочниця дзвонить о шостій. Пан суддя завжди сам відчиняв їй і забирав молоко. Він рано прокидався. А я приходила з печивом о сьомій, коли вже подавала сніданок панові Гольдштейну. Потім я прибирала, прала, робила, що треба, після того як суддя вже йшов на роботу. Ви, певно, о сьомій не встанете?
— Мабуть, ні… — швидко відповіла Галина. — Ми дуже стомилися. О дванадцятій похорон, то, може б, ви прийшли пів на дев'яту?
— Гаразд. А печиво покладу на ганку у сумочці. Тут ніхто не зачепить, — додала. — Можна навіть і гроші покласти, рік лежатимуть.
— Чудово!
— Тоді до побачення.
Двері зачинилися. Молоді люди зосталися самі.
2. ХТОСЬ ЙОМУ ПОКЛАВ КВІТИ НА ГРУДИ…
Якийсь час мовчки стояли серед кімнати.
— Як тут дивно, — тихо проказала Галина. — Ми самі в чужій хаті, в гостях у людини, котра померла… І ця жінка. Якась дивна.
— Дивна? — розсміявся чоловік. — Проста, чесна людина. Була дуже прив'язана до дядька. Той нотаріус має рацію. А тепер непокоїться тільки про одне: чи залишимо її на місці. Люди її віку кожну серйозну переміну сприймають як катаклізм.
— Ти справді хотів би її залишити?
Він знизав плечима:
— І сам не знаю, що б я хотів. Напевне, хотів би трохи помитись і змінити сорочку.
Знімаючи піджак, зайшов на кухню. Галина пішла слідом. Поки умивався над раковиною, голосно пирхаючи, а потім витирався льняним рушником, призначеним, певно, для посуду, вона встигла переконатися в ідеальній чистоті приміщення.
— Як на світ народився! — вигукнув він задоволено, надягаючи сорочку навиворіт. — Ет, потім перевдягнусь. А зараз — роздивлятися і розпаковуватися.
Увійшли до передпокою, звідкіль вузенькі дерев'яні східці вели на другий поверх. Крім вхідних дверей, на кухню були ще одні, зачинені. Молодий чоловік натиснув на клямку.
— Тут був, наскільки пам'ятаю, його кабінет. Так, вірно… Ця жінка, певно, сьогодні не провітрювала кімнати. Задушливе повітря…
Кабінет був обставлений старими, грубими меблями: бамбуковими етажерками для книг, оббитими торочкуватим плюшем кріслами, на стінах висіли незугарними художниками мальовані картини, на яких зображено морські краєвиди, а також два вицвілі килими з візерунками, що були модними хіба що літ шістдесят тому.
— Щось із цим треба буде зробити, коли вирішимо залишитися тут.
— Маєш на увазі меблі?
— Так. Особливо бридкий цей плюш. Та й морські оці пейзажі теж.
— Він же мешкав над самісіньким морем, — несміливо мовила Галина. — Певно, кохався у цих краєвидах.
— Це ще не привід тримати на стінах таку мазню! — Злість його, як швидко прорвалась, так і швидко зникла, він спробував навіть засміятись: — Не знаю, що зі мною. Дядько помер. Любив мене по-своєму, хоч і не говорив про ці почуття. Був людиною скритною. Загинув трагічно, не встигли ще нещасного й поховати, а я вже розмірковую над тим, куди подіти меблі й картини з його дому! Самому гидко стало. Це все гроза винна. А може, надто довго за кермом просидів? Відчуваю нервове напруження. Чому стара не провітрила тут?
Він підійшов до вікна й розчинив обидві його половинки.
— Відкрий двері. До передпокою й на ґанок! — сказав дружині. — Яке повітря! А то все аж протухло. Наче рік цілий не провітрювали… Поглянь, яке чорне небо. Ой, буде злива! Світ ще такої не бачив!
Галина розчинила двері, вийшла на ґанок. Дощ ще не накрапав, але дерева голосно шуміли.
— Зачини! Протяг! — почула здаля чоловіків голос. Оглянулась — на підлозі кружляли папери. Двері між кабінетом і передпокоєм раптом так сильно грюкнули, що аж задвигтів весь будинок. Галина швиденько зачинила двері на ґанок і вернулась до кабінету.