— Здається, що трохи забагато повітря напустили! — вперше за час перебування в оселі розсміялась Галина.
— Мабуть, — підтримав її чоловік, збираючи розкидані папери. — Ну, от і все. Я думав, халупа ущент розлетиться, коли двері бабахнули. Дивись, аж штукатурка пооблітала.
— Зараз приберу, — в її голосі прозвучала нотка господині. — Принесу щітку, бо порозносимо по всіх кімнатах.
— У мить, як візьмеш щітку в руки, станеш господинею цього дому!
Обоє весело розсміялися. Вона вийшла на кухню, а молодий лікар заходився коло шухляд письмового столу.
— Така гарна кухонька! — щебетала Галина, беручись за край килима. — Мрія! От лише пральної машини нема. Ну, та свою привеземо. А холодильник хороший. Добре, що не купили цієї весни…
Тим часом чоловік дістався до найнижчої шухляди, витяг звідти паку паперів і старих фотографій.
— «Двадцять років у Порембі Морській», — прочитав напис. — Дядько, здається, писав мемуари…
За вікном блиснуло. Перші великі краплі вдарили в шибки. Галина шарпнула за килим. Цвях витягся, і килим повис на стіні, оголивши місце, звідки відлетів шмат штукатурки. Там, очевидно, від струсу, на свіжій плямі з'явилась чимала шпарина. Жінка просунула туди палець. Чоловік тим часом розглядав фотографії.
— Слухай, тут щось є, — вона витягла цеглину, з якої обпала штукатурка, і обережно поклала її на підлогу. Нагнулася, щоб зручніше було заглянути в дірку, котра з'явилася в стіні. Сліпуча блискавка різко освітила кімнату.
— Що таке? — запитав молодий чоловік і зиркнув у вікно. — Ну й гахнуло! Йди сюди, подивись фотографію. Ось дядько з моїм батьком, ще коли були хлопцями. А ось на цій мій батько сам-один, коли йому було, може, років з десять.
Він простяг руку до наступного знімка, та в цю мить Галина голосно зойкнула і відскочила від стіни.
Він не встиг навіть отямитись. Фотографії випали з його рук. Вона двома стрибками, подолала відстань між стіною і столом і пригорнулась до нього, уткнувшись лицем в його груди.
— Там… Там… — прошепотіла хрипким голосом.
— Що там?..
Він відштовхнув її від себе і струснув, тримаючи за руки.
Не відповідала. Сам кинувся до стіни. Те, що побачив, змусило його відсахнутися. Але заглянув у дірку знову, навіть просунув руку туди.
— Ні-і-і! — скрикнула жінка. — Облиш!
— Не бійся, Галинко! — лагідно сказав, силкуючись бути спокійним, хоча в голосі його бриніла нотка тривоги.
— Тадеку, Тадеку… чи? — не змогла докінчити.
Доктор Тадеуш Мрочек витяг з кишені коробку сірників і при слабкому полум'ї одного з них почав знову вдивлятися в дірку. Раптом струснув головою, наче від моторошного сну. Сірник обпікав пальці, але він не відчував болю.
З ніші, що утворилася, проваллями очниць на нього дивився людський череп.
Блискавка освітила вікно, і після неї запав ще більший морок. Мрочек випростався.
— Ясно одне: тут лежить якийсь небіжчик. Треба дізнатись, що це все означає…
Намагався говорити спокійно, навіть усміхнувся, але одразу ж споважнів і знову глянув на стіну.
— Я повинен збільшити цю дірку. Треба побачити, що там є. Якщо тобі страшно, вийди, Галинко.
Вона мовчки, рухом голови заперечила. Перший переляк минав, підійшла ближче до чоловіка.
Мрочек рішуче просунув руку в дірку і шарпнув. Відвалив другу цеглину і витяг, потім третю…
— Закрий фіранками вікно й увімкни світло.
Засунула темні штори і майже навпомацки крутнула вимикач біля дверей. Відгородившись від грози, Галина відчула себе певніше.
Череп виглянув в усій своїй «красі», широко посміхаючись до них двома рядами зубів, з яких три передніх були золоті і блищали так, наче їх вчора вставили.
Мрочек почав далі витягати цеглину за цеглиною. Працював у цілковитій мовчанці. Галина сіла в крісло і не відривала погляду від отвору, що помітно розширявся.
Нарешті молодий лікар випростався й утер піт з чола. У відкритій ніші лежала людина, що померла багато років тому, але замурована тут зовсім недавно, про що свідчили свіжі сліди мулярської праці.
З хвилину дивилися вони на цю страшну постать, котра лежала з перехрещеними на грудях руками. На скелеті збереглися рештки зотлілого одягу й шкіряного взуття. Лікар підійшов і витяг з кістяних пальців засохле стебло.
— Хтось йому поклав квіти на груди… — проказав тихо. — Схоже, що в цій стіні похований він кимось, хто любив його…
— Або з жалю, — тихо додала Галина. — І, може, навіть хтось жалкував не за ним, а просто тому, що так сталося…