3. П. М. 1967!
Була ніч. Гроза пройшла вже кілька годин тому, і в вікно невеликої спальні на другому поверсі з-поміж верхівок дерев сяяв повний місяць. Відблиск його миготів на хвилях морських, що розмірено набігали на берег.
Галина, стоячи біля вікна, вслухалася в голоси моря. Потім підійшла до ліжка. Глянула на чоловіка. Він сидів у піжамі, підібравши під себе ноги, читав якийсь машинописний текст і курив.
— Що ж ми тепер робитимем, Тадзю? — запитала впівголоса.
Він мовчки знизав плечима, не відриваючись від дядькових мемуарів.
— Чому ти не повідомив міліцію?
Повільно загасив у попільничці сигарету і відказав, не дивлячись на дружину:
— З цим завжди встигнемо. Тут треба добре поміркувати…
— Над чим? Невже ти гадаєш, що зможу хоч на хвильку заснути, знаючи, що там, унизу, той лежить і шкірить зуби?
Зиркнув на неї.
— Тихіше, прошу тебе! Я знаю, що міліція приїхала б і забрала його.
— То чому ж ти не зателефонував?
— Бо… бо на цьому справа не закінчилася б, а лише… почалася б…
— Тадеку, тут щось не так. Прошу тебе, поясни, в чім річ, чому ти так дивно поводишся. Спочатку була гроза, і ти сказав, що не хочеш повідомляти цього по телефону, що поїдеш сам, як тільки злива вщухне. А випогодилось, була вже ніч, і ти сказав, що в такому маленькому містечку навряд чи опівночі хтось є в міліції і що поїдеш вранці. А тепер кажеш, що… на цьому справа ке скінчилася б… скажи, що тебе непокоїть?
Він глянув на дружину стомленими очима, лагідно притягнув її до себе:
— Ти хочеш знати, що я думаю?
— Таж певно! — проказала рішуче.
— У перший же момент, знайшовши того… чоловіка, я почав роздумувати над тим, що ти сказала, коли ми щойно приїхали сюди.
— Роздумувати над тим, що я сказала? А яке ж це має відношення до всього цього? А що ж я такого сказала?
— «Я все життя мріяла мати хатку з садочком у невеличкому містечку». І ще: «Багато років треба було б працювати нам, щоб придбати все це».
— Так. Але ж не сказала я, що мрію про будиночок із скелетом, вмурованим у стіну!
— Однак сказала, що мрієш про хатку, чи не так? А я знаю, що це справді твоя давня мрія.
— Не розумію тебе! Вперше з дня нашого знайомства тебе не розумію.
— Зараз зрозумієш…
Він попрямував до дверей.
— Ти куди? — схопилася і злякано повисла на його руці.
— Туди, вниз… — легенько звільнився він. — Я хочу щось принести з дядькового кабінету й показати тобі.
— Тадеку, тільки не зараз!
— Не хвилюйся. Я ж усе-таки лікар. І скелетів на своєму віку бачив дай боже. Власне, і вчився на них. Та й у живих людей не одну кістку відпиляв уже… Зачекай хвильку. Зараз усе поясню. Чи, може, підеш зі мною?
Вона заперечливо похитала головою. Він усміхнувся і погладив її по розпущених косах.
— Я швидко. Півхвилини — найбільше. Там є щось таке, про що тобі не сказав одразу. Хотів спочатку вияснити для самого себе.
Він вийшов, не зачиняючи двері. Галина вслухалась в його кроки по скрипучих сходинках.
Тим часом доктор Тадеуш Мрочек зійшов униз. Штори щільно прикривали вікна. В густій темряві намацав вимикач. Засяяло світло. Килим затуляв нішу в стіні.
Мрочек підійшов ближче. Якесь дивне почуття опанувало ним. Чомусь подумалось, що під килимом нічого нема, що то просто було марево, він зараз відхилить його, а там — рівна гладенька стіна…
Злегка шарпнув тканину. Килим повис на одному гвіздку. Скелет і далі лежав у ніші, як і до цього. Але Мрочек кинув на нього тільки миттєвий погляд. Його цікавило інше. Схилився над витягнутими цеглинами. Взяв у руку одну з них, потім уважно оглянув інші, час від часу зішкрябуючи з них рештки мулярського розчину. Одколупувався він легко, наче зовсім недавно приготовлений. Доктор вибрав дві найбільш підходящі цеглини, притиснув їх до грудей правою рукою, лівою вимкнув світло і пішов нагору.
Галина стояла посеред спальні в тій же позі, в якій залишив її. Мрочек тихо прихилив двері і мовчки подав їй одну з цеглин.
— Що це? — несміливо обернула її в руках.
— Цеглина, як бачиш…
Він підійшов до столика, поклав на нього другу цеглину, запалив сигарету.
— Навіщо ти їх приніс?
— Прочитай.
— Що я маю прочитати?
Не відповідаючи, торкнувся пальцем поверхні цеглини. Молода жінка в блідому світлі нічника впівголоса прочитала:
— П. М. 1967.
Випросталася.
— Це тавро? На цеглинах іноді вибивають якісь знаки.
— Так. П. М. — це, мабуть, Поремба Морська, а 1967-й мусить бути роком випуску продукції. Так що тепер бачиш — цегла нова.